— Гівнюче, примусь його сісти! — закричала Френкі.
— Будь ласка, сядьте, пане Донован, — сказав «наставник».
— Я ніколи не виконуватиму наказів того, хто дозволяє дитині обзивати його, — кинув Рек.
— Ти пошкодуєш, що так про мене сказав, — сказала Френкі. — Одного дня ти мене благатимеш пробачити тебе.
Та, перш ніж їхня суперечка встигла зайти далеко, широко відчинилися та гучно грюкнули двостулкові двері запасного виходу, і всередину швидко зайшла маленька постать.
— Ось і він! — сказала Френкі. — Казала ж, він буде.
Чоловічок енергійно пройшовся по проходу, на ходу знімаючи капелюх та плащ із високим коміром, які закривали йому обличчя.
— Вибачте, я спізнився, — мовив він із сильним та різким нью-йоркським акцентом. — Трафік — кошмар!
Він швидко піднявся сходами на сцену та опинився під променями ліхтарів, і я був шокований, коли побачив, що його обличчя — кожен квадратний дюйм, крім очних яблук та губ, — укрите довгим густим волоссям. Це був Доґфейс79, ватажок «недоторканих» із Елдрітч-стрит, найбільш зневаженого клану дивних у Нью-Йорку.
— Доґфейсе! — вигукнув Рек. — А я, по-правді, уже не думав, що в тебе стане сміливості показатися тут після побиття, яке ми влаштували вам на минулому тижні.
— Ось так ти це звеш? — відказав Доґфейс, лизнувши два пальці та пригладивши ними пасмо волосся біля ока. — Дотепно. Мені пам’ятається, трьох твоїх відвезли до цілителя, а моїх тільки двох.
— Здається, ти розучився рахувати, — сказав Рек. — Просто не лізь на мою територію, інакше тебе заберуть не до цілителя, а до покійницької.
— Хо-хо-хо! — відгукнувся волохатий хлопець, насміхаючись із нього. — «Не лізь на мою територію!» Комусь треба змінити підгузок.
Рек, який перед цим сів, знову скочив зі стільця, але один із його приспішників відтягнув його назад. Доґфейс навіть не ворухнувся, а тільки тихо собі посміювався, коли дивився, як Рек напоказ нібито дає себе утримати, щоб уникнути скандальної сцени.
— Я б цього не пробував, — мовив Доґфейс. — Із того боку, приклавши вуха до дверей, ждуть троє моїх хлопців. І, коли вони почують, як я гавкну, ти покійник.
— Досить уже цього стомливого чванства, — сказала Енджеліка. Обличчя в неї було спокійним, але її димова хмара стала густою та неспокійно вирувала.
— Так, дозвольте вже, будь ласка, почати, — проказав «наставник».
Усі сіли. Хоча напруженість між ватажками кланів була відчутною, вони таки невдовзі перевели свою увагу на моїх друзів та на мене.
— Що ти приготувала для нас сьогодні, Френкі? — запитав Доґфейс. — Знову селюки з лісу?
— Мені більше не потрібні дешеві фокусники, — застеріг Рек. — Цього разу я хочу справжніх талантів.
— Еге ж, — додав Доґфейс. — У його ватазі й правда багато нікому не потрібних недоумків.
Рек кинув на нього недоброзичливий погляд.
— Ні-ні, вони — реальна знахідка, — запевнила Френкі. — І вони будуть реально дорогими.
— Подивимося, — сказала Енджеліка.
— Єдине, що мене хвилює, це чи зможуть вони грабувати, — зауважив Рек. — Мені потрібні «силачі». Мені потрібні «розвідники».
— А мені потрібні «хамелеони», — сказав Доґфейс. — Недавно мою ватагу засікли звичайні, і нас добряче поскубли.
— Тобі це, напевне, не завадило б, — поглузував Рек із зовнішності опонента.
— До речі, ось цей — невидимий! — сказала Френкі. Вона обернулася та штовхнула Міларда своїм кийком. Той тихо скрикнув.
Ми й досі не могли розмовляти.
— Гм, — промовив Рек, безперервно постукуючи пальцями. — Це могло б зацікавити…
— Вони недостатньо потворні для твоєї ватаги, — сказав Доґфейс. — Краще лиши їх мені.
— Мені, як завжди, потрібні «погодники», — зітхнула Енджеліка. — «Вітрозмінювачі», «хмаросіячі». Досвідчені тільки.
— Гаразд, говоріть, — сказала Френкі, махнувши своїм кийком у наш бік. — Розкажіть їм, що вмієте робити.
Я відчув, як мою щелепу попустило, а мій язик, який був майже занімів, стало поколювати через раптовий приплив крові до нього, і тоді до нього поступово стала повертатися чутливість. Спершу говорити було важко. Бронвін також намагалася щось сказати, але це звучало так, наче ми забули, як вимовляти приголосні.
Доґфейс різко підняв руки:
— Вони що, ідіоти?
— Звісно, що так. Інакше, як би Френкі змогла їх узагалі спіймати?! — зауважив Рек.
— Забудь мій номер, — сказала Енджеліка, звертаючись до Френкі, та встала зі стільця.
— Їхні язики просто заніміли! — благала Френкі. — Не йди!
Френкі почала бити своїм кийком Бронвін, репетуючи:
— ГОВОРИ ЧІТКО!
Ця сцена настільки мене розгнівала, що в мене в голові щось перемкнуло, до мене повернувся мій голос, і тоді я крикнув:
— ПРИПИНИ!
Френкі, з люттю на обличчі, повернулась у мій бік та рушила зі своїм кийком до мене. Однак для цього їй треба було пройти мимо Емми, але та, виявляється, поки ніхто не бачив, устигла перепалити вірьовку на своїх зап’ястках. І хоча її ноги все ще були прив’язані до стільця, це не завадило їй накинутись на дівчину та вагою свого тіла нагнути Френкі до підлоги.
Емма затисла шию Френкі однією рукою в «трикутник» і стала її душити, а другу руку, із полум’ям, тримала поруч із обличчям дівчинки.
