Один із чоловіків вибив у мене з-під ніг землю, а потім я вже лежав на тротуарі обличчям униз, і мені в потилицю впиралося взуття того чоловіка з автоматом.
Потім різкий голос віддав наказ:
— Закрити їм очі.
Мені на голову натягли невеликий темний мішок.
Світ навколо став чорним.
72 У південноіндійській кухні це, як правило, тонкі хрусткі млинці з рисового борошна з начинкою з картоплі та свіжого сиру, а також із прянощами.
73 Французька страва: півень, маринований у червоному вині й тушкований на повільному вогні.
74 Традиційний індійський напій, який готують із йогурту, молока, спецій, меду та шматочків фруктів; може мати солоний або солодкий смак.
75 Корейська страва, до складу якої входять покритий овочевим салатом відварений білий рис, паста з гострого перцю, сире яйце (або яєчня) і тонко нарізані шматочки м’яса.
76
77
78 Рек (Wreck) — це ім’я, точніше прізвисько, з англійської можна перекласти, наприклад, як «Катастрофа», «Аварія», «Гаплик», «Капець» тощо.
79 Доґфейс (Dogface) — англійською це буквально «Собаче Обличчя»; в інших значеннях — «Вояк», «Песиголовець» тощо.
80 Ignorantia legis neminem excusat (
Розділ сімнадцятий
Мене поставили на ноги та грубо кудись потягли, потім підняли попід руки та кинули на якусь металеву поверхню. Гучно грюкнуло щось схоже на дверцята автомобіля. Здається, я опинився в кузові машини.
Крізь мішок, який мені натягли на голову, я не міг нічого бачити та майже не міг дихати. Моє підборіддя після падіння на бетон боліло, а мої знову позбавлені руху зап’ястки саднили у тугих наручниках. Прокинувся та запихкав великий багатоциліндровий двигун. Я почув, як Емма сказала щось, а один із гангстерів гаркнув: «Заткнись!» — і я почув ляпас, а потім була тиша та лють, що згорнулася клубком у мене в грудях.
Вантажівка (чи що воно там було) уся трусилась і тремтіла. Ніхто не розмовляв. Поки ми чекали на вирішення нашої долі, мій мозок свердлило тільки дві речі: що ці гангстери, напевне, працюють на Ліо, єдину людину в Нью-Йорку, котру, здається, боялися всі, і що я лишився без своєї спортивної сумки. Спортивної сумки з Ейбовим журналом проведених операцій у ній. З єдиною річчю, яку він потрудився зберегти під замком у своєму секретному підземному бункері. З річчю, що була заповнена конфіденційною інформацією. З річчю, яка стала майже повним звітом за роки, проведені моїм дідом мисливцем на порожняків. Й от тепер я загубив її слід.
Востаннє спортивка була на мені, коли я заходив до ресторану Френкі. Напевне, її зняв із мене «наставник» десь на півдорозі між рестораном та бездоглядним театром. Чи зазирав він усередину? Чи зрозумів він, що отримав? І що було б гірше: якби він викинув журнал чи якби прочитав?
Хоча тепер це не мало ніякого значення. Якщо це дійсно були хлопці Ліо, а він був такий же страшний, як, здається, всі про нього думали, то я все одно не переживу цей день.
Водій різко вдарив по гальмах. І я поковзав кудись уперед по металевій підлозі, а спинився, тільки коли один із гангстерів схопив мене за шию. Машина зупинилась, і я почув, як відчинилися дверцята. Нас витягли назовні, заштовхали до якоїсь будівлі, провели по якомусь коридору та крізь вхід до петлі, що виявився таким лагідним, що я майже не зрозумів, що сталося. Потім нас знову вивели на вулицю, але тепер усе довкола відчувалось та лунало інакше. Було прохолодно, а вулиця була гамірна. Ми перенеслися до якихось більш давніх часів. Звук від підошов на тротуарі був не такий — важчий, тому що ніхто не носив кросівок. Навколо нас чути було автомобілі, і їхні двигуни працювали жорсткіше, їхні гудки були горластіші, а їхні вихлопи — димніші.
Коли я двічі спіткнувся на нерівному тротуарі, чоловік, котрий тримав мене за руку, попередив мене, щоб я не намагався утнути якоїсь дурниці, потім зірвав з моєї голови мішок, і ми пішли далі. Від несподівано яскравого денного світла я заморгав і відразу ж спробував роздивитися це місце та визначити, де це ми були. Я не виключав, що, можливо, згодом доведеться рятувати своє життя швидкою втечею.
І я припустив, що це міг бути Нью-Йорк першої половини двадцятого століття, десь 1930-ті чи 1940-ві роки. Ці старі автомобілі та автобуси неможливо було ні з чим переплутати, а на кожному чоловікові був костюм та капелюх. І мої викрадачі прекрасно сюди вписувались. Вони могли собі дозволити спокійно зняти з мене мішок, тому що їм було далі байдуже, чи я побачу, де я. Імовірно, вони контролювали все це місце. Крик про допомогу в цій петлі не приніс би мені нічого хорошого — ці гангстери вбили б будь-яких звичайних, котрі спричинили б їм неприємності. Єдине, що вони потрудилися приховати, щоб не створювати скандалу, були їх автомати, загорнуті в газети в них під пахвами.
