В очікуванні пані Сапсан ми тинялися по всьому периметру заднього двору. Була сьома дванадцять, і небо вже майже повністю почорніло. Я все поглядав на садовий сарайчик, на цю занедбану хатинку, ґратчасту дерев’яну конструкцію, яка стояла впритул до олеандрового живоплоту. Садову фазу свого життя моя мати пройшла кілька років тому, тож зараз цей сарайчик був просто притулком для бур’янів і павуків.
І от, рівно о сьомій п’ятнадцять, у повітрі пролунав електростатичний розряд, котрий ми одразу відчули на собі — він змусив Горація «ухнути», а довге волосся Клер піднялося й стало дибки, — а потім сарайчик засвітився зсередини. Це був короткий яскравий спалах, і сотні отворів у ґратчастих стінах, перш ніж почорніти знову, на мить стали білими. А потім ізсередини ми почули голос пані Сапсан.
— А ось і ми! — і, широко ступаючи, вона вийшла на траву. — А-ах! — вигукнула вона, вдихнувши на повні груди. — Як же подобається мені така година! — Вона глянула на всіх нас: — Вибачте, я спізнилася.
— Менш ніж на тридцять секунд, — сказав Горацій.
— Пане Портман, ви дещо збентежені.
— Я не дуже догнав, що тут сталося, — відповів я. — І де ви були. І… як?
— Це, — вона показала на сарайчик, — часова петля.
Я перевів погляд із неї на сарай:
— У моєму дворі була петля?
— Не була, а є. Я створила її сьогодні по обіді.
— Це ж кишенькова петля, — озвався Мілард. — Пані Сапсан, це пречудово! Я не думав, що Рада схвалює створення нових таких.
— Тільки цієї і тільки сьогодні, — сказала вона, широко усміхаючись від гордості.
— І навіщо ж вам петля із сьогоднішнього пообіддя? — спитав я.
— У кишеньковій петлі головне не час, який ти закільцьовуєш. Її перевагою є її надзвичайно маленький розмір, що робить її дуже простою для утримання. На відміну від звичайної часової петлі, цю треба перезаписувати тільки раз чи два на місяць, а не щодня.
При цих словах усі розцвіли веселими усмішками та стали збуджено переглядатися між собою, тільки я все ще був розгублений.
— Але що хорошого в петлі розміром із садовий сарай?
— Нічого як щодо сховища. Але такі петлі вкрай корисні як портали. — Вона опустила руку до кишені свого плаття та витягла звідти невеличкий латунний предмет, схожий на величеньку рушничну кулю зі зробленими в ній боковими отворами. — Із таким човником — це ще один із геніальних винаходів мого брата Бентама — я можу прошити цю петлю у зворотному напрямку та опинитися в його Панконтурконі. І вуаля! У нас є двері до Диявольського Акра.
— Прямо тут, — промовив я. — На задньому дворі.
— Ти не зобов’язаний приймати мої слова на віру, — сказала вона, випроставши руку в напрямку садового сарайчика. — Просто сходи´ і сам подивись.
Я зробив крок у той бік.
— Реально?
— Це прекрасний новий світ, пане Портман. І ми будемо зразу за вами.
***
Сорок секунд — саме стільки мені знадобилося на мандрівку зі свого заднього двору до часової петлі в дев’ятнадцятому столітті в Лондоні. Сорок секунд між тим, як дійшов до задньої стіни садового сараю, і тим, як вийшов із якоїсь комірчини для віників у Диявольському Акрі. Така швидка зміна оточення спричинила в мене запаморочення: мої голова та шлунок уже відвикли від усіх цих раптових вихилясів петельних подорожей.
Отже, я вийшов із комірчини для віників і опинився в знайомому коридорі — довжелезному, щедро вкритому килимовими доріжками та з однаковими дверима обабіч, на кожних із яких була невеличка табличка. На тій, що була навпроти, було написано:
гаага, нідерланди, 8 квітня 1937
Я обернувся, щоби подивитися на двері позаду мене. Там поруч, до стіни, було прикріплено папірець:
джейкоб портман, дім, флорида, 21 ст.
тільки а. сапсан і підопічні
Я знаходився в серці машини Бентама, яка вміла викривляти реальність, у Панконтурконі, до якого тепер був під’єднаний мій дім. Я все ще намагався утрамбувати цю інформацію собі в мізки, як двері відчинилися і звідти вийшла Емма.
— Привіт, друзяко! — промовила вона та поцілувала мене в обличчя. За нею з’явилися пані Сапсан та інші мої дивні друзі. Вони збуджено теревенили, не звертаючи уваги на своє миттєве перенесення через океан і століття.
— Тож це означає, що нам більше не треба спати в Диявольському Акрі, якщо ми цього не хочемо, — казав Горацій.
— І робити цей довжелезний шлях до болота, аби лише дістатися до будинку Джейкоба, — погоджувалася з ним Клер. — Мене укачало.
— Але найкраще з усього — це їжа, — додавала Олівія, пролізаючи крізь юрбу. — Уявіть лише, у нас може бути традиційний англійський сніданок, піца в домі Джейкоба на ланч та баранячі відбивні прямо з ринку, що в Смітфілді18, на вечерю!
— Хто б знав, що така маленька людина може так багато з’їсти, — коментував Горацій.
— Їж удосталь, і, може, тобі не знадобляться оті свинцеві черевики! — заявляв Єнох.
