— Ти отримав один. Єдиний.
Єнох переступив із ноги на ногу та буркнув:
— То ти так думаєш.
Пані Сапсан прочистила горло:
— Хай там як, а сьогодні діти повинні отримати від Ради свої завдання, що стосуються Реконструкції. Шароне, чи ти не проти провести нас до Будинку Міністерств?
— Звісно, — Шарон уклонився їй, і від його плаща війнуло пліснявою та вологою землею, — для таких шановних гостей, як ви, я радий виділити трохи часу зі свого напруженого графіка.
Він, коли вже вів нас по коридору, повернувся до мене та сказав:
— А знаєш, я мажордом цього будинку, а також головний доглядач Панконтуркону і його численних порталів.
— Я й досі не можу повірити, що це йому довірили, — промимрив Єнох.
Шарон обернувся та подивився прямо на нього, і з-під його темного каптура блиснула божевільна усмішка.
Єнох заховався за Емму та зіщулився, наче взагалі намагаючись розчинитись у повітрі.
— У нас тут є прислів’я… — сказав Шарон, — «Папа Римський зайнятий, а Матір Тереза мертва»19. Ніхто не знає це місце краще за мене… крім, можливо, старого Бентама, котрий, завдяки юному Портманові, постійно почувається погано. — Його тон був безпристрасно нейтральним; неможливо було сказати, шкодував він чи ні про смерть свого колишнього працедавця. — Тож, боюся, вам мене не здихатись.
Ми повернули за інший ріг і опинилися в значно ширшому коридорі. Він був залюднений так, наче термінал авіакомпанії у святкові та вихідні дні: крізь двері, що вишикувалися вздовж обох стін, постійно снували навантажені важкими сумками подорожани. До підвищень, де клерки у формі перевіряли документи, тяглися довгі черги. За всіма навколо спостерігали непривітні прикордонники.
Несподівано Шарон гаркнув до найближчого клерка:
— Зачини двері! Ти запустиш сюди половину Гельсінкі та його Різдво 1911 року!
Клерк схопився зі стільця та грюкнув дверима поруч, які були трохи прочинені, і з них усередину залітали сніжинки.
— Ми слідкуємо, щоб люди подорожували тільки до тих петель, котрі їм було дозволено відвідати, — пояснив Шарон. — У цих коридорах розташовано понад сто петельних дверей, і Міністерство в Справах Часу оголосило безпечними менше ніж половину з них. Велика їхня кількість іще недостатньо досліджена. Деякі не відчинялися роками. Отож, до подальшого розпорядження, усі подорожі через Панконтуркон мусять бути схвалені міністерством — і ваша так само.
Шарон вихопив квиток із руки якогось схожого на злякане мишеня парубка в коричневому тренчкоті20.
— Хто ви і куди прямуєте? — Шарон був явно задоволений, що мав хоча б маленьку владу над людьми, і не міг не показати цього.
— Мене звати Веллінґтон Вібас, — пролепетав чоловік. — Пункт призначення Пенсильванський вокзал, Нью-Йорк, 8 червня 1929 року. Сер.
— Які там у вас справи?
— Сер, я офіцер закордонного представництва лінгвістичного відділу, призначений до американських колоній. Я перекладач.
— Навіщо нам перекладач у Нью-Йорку? Хіба вони розмовляють не тією ж англійською, що й король Англії в 1929-му?
— Не зовсім, сер. Насправді вони розмовляють доволі своєрідно, сер.
— Навіщо парасолька?
— Там іде дощ, сер.
— Костюмери перевірили ваш одяг на анахронізми?
— Перевірили, сер.
— Я думав, усі мешканці Нью-Йорка тієї епохи носять капелюхи.
Чоловік дістав зі свого тренчкота невеликого капелюха.
— У мене тут є один, сер.
У пані Сапсан, котра вже деякий час нетерпляче постукувала ногою, ґніт її терпіння догорів нарешті до кінця.
— Якщо ти тут так потрібен, Шароне, я впевнена, що ми й самі зможемо знайти дорогу до Будинку Міністерств.
— Я не хочу про це й чути! — вигукнув він та віддав квиток назад чоловікові: — Поводься добре, Вібасе, я за тобою стежу.
Чоловік узяв квиток і швидко задріботів геть.
— Сюди, діти. Це недалеко.
Шарон розчистив нам шлях через переповнений коридор, а потім повів східцями вниз. На першому поверсі ми проминули величезну бібліотеку Бентама, звідки було прибрано меблі, щоби звільнити місце для сотні чи більше ліжок.
— Ось тут ми зазвичай і спали, поки не перейшли жити до тебе, — повідала мені Емма. — Леді в тій кімнаті, чоловіки в цій.
Потім ми пройшли через те, що раніше було їдальнею. Ліжок тут було ще більше. Весь нижній поверх будинку Бентама перетворився на прихисток для переміщених дивних.
— Вам було зручно тут? — спитав я.
Тупе запитання.
Емма знизала плечима; вона не любила скаржитись.
— Безумовно, це краще, ніж спати у в’язниці витворів, — відповіла вона.
