— Хіба це не дивовижно? — запитала пані Сапсан, відвівши мене вбік. — Тепер ти бачиш, що я мала на увазі під вирішенням проблеми. За допомогою цієї кишенькової петлі ти зможеш жити в одному світі, не відрізаючи себе від іншого. І з твоєю допомогою ми продовжимо розширювати наші знання про сучасну Америку, не ухиляючись від наших обов’язків тут, у Диявольському Акрі. Є петлі, котрі треба відбудувати; є дивні, котрі зазнали фізичних та психічних травм — і їм необхідно надати допомогу; є захоплені в полон витвори, із котрими треба щось вирішувати… і я не забула про дану тобі обіцянку. Ти матимеш тут дуже цікаву роботу. Як тобі таке?
— Яку саме роботу ви мали на увазі? — запитав я, і моя голова вже пішла обертом від можливостей, які щойно переді мною відкрилися.
— Завдання роздає Рада імбрин, тому я поки що не знаю. Але вони сказали мені, що в них є для тебе щось дуже цікаве.
— А як щодо решти нас? — устряв у бесіду Єнох.
— Ми хочемо важливі завдання, — сказав Мілард, — а не просто пустопорожню роботу.
— Або умиваємо руки, — додала Бронвін.
— У вас буде важлива робота, я обіцяю, — сказала пані Сапсан.
— Я думав, що навчитися поводитись, як звичайні у двадцять першому столітті, і було важливою роботою, — зауважив Єнох. — То навіщо ж ми марнуємо наш час у цьому щурятнику?
Директорка стиснула губи.
— Поки ви здобуваєте свої знання і навички у двадцять першому столітті, ви можете також одночасно із цим брати участь у Реконструкції тут, у Акрі. Ми й так щодня мотаємось туди-сюди, наче люди двадцять першого століття. Хіба це не забавно?
Єнох заперечно похитав головою та відвернувся вбік:
— Це дипломатичне лицемірство. Це те, чого ви ніколи не ви´знаєте.
Очі пані Сапсан спалахнули.
— Ти поводишся невиховано, — втрутилась Клер.
— Ні, продовжуй, Єноху, — сказала пані Сапсан. — Я хочу послухати.
— Хтось там, на вершечку харчового ланцюжка, вирішив, що це воно якось не дуже добре, що ми зависаємо собі у двадцять першому столітті в Джейкоба вдома, тоді як усі інші застрягли тут, виживаючи, наче біженці, та наводячи лад після того, що накоїли витвори. Але мені байдуже, що про це хтось там думає. Ми заслужили відпочинок, чорт забирай!
— Тут усі заслуговують на відпочинок! — різко відказала пані Сапсан. Вона заплющила очі й ущипнула себе за перенісся, наче намагаючись подолати раптовий головний біль. — Поглянь на це з іншого боку: усіх інших дітей окрилятиме вже сам факт того, що ви, герої битви за Диявольський Акр, пліч-о-пліч із ними працюєте для загального блага.
— Бве-е! — прокоментував Єнох зневажливо, наче збирався ригнути, та й почав собі колупатися в нігтях.
— Зате мені цікаво, — сказала Бронвін. — Я завжди хотіла справжньої роботи зі справжніми обов’язками, навіть якщо це означає трохи скоротити наші уроки нормалізації.
— Трохи скоротити? — спитав Горацій. — У нас іще не було жодного!
— Навіть одного? — пані Сапсан глянула на мене: — А як там із шопінгом?
— Ми, е-е… трохи не туди заїхали, — відповів я.
— О-о, — промовила вона, спохмурнівши. — Та нічого, у нас багато часу. Але не сьогодні! — І вона стомлено побрела коридором, махнувши нам, щоб наздоганяли.
***
Коли ми уздовж довгого коридору йшли слідом за пані Сапсан, крізь численні двері Панконтуркону постійно заходили та виходили люди. Усі вони мали дуже серйозний і зосереджений вигляд та були одягнуті в найрізноманітніші наряди, які підходили для різних випадків. Була там одна дама в синьому платті з турнюром, і воно так широко роздувалося на всі боки від своєї хазяйки, що нам довелося вишикуватись в одну шеренгу та просуватися повз неї попід стіною. Був там чоловік у важкому білому зимовому комбінезоні та круглій хутряній шапці, а ще один чоловік — у просто таких собі казкових «семимильних чоботах», котрі доходили йому до середини стегна, та у флотському бушлаті, що сяяв золотими ґудзиками. Я настільки був відволікся всім цим гардеробом, що, коли ми зайшли за ріг, ледве не розбився об стіну… або об те, що, як я думав, було стіною, поки «стіна» не заговорила зі мною.
— Юний Портман! — прогриміло десь угорі. Я підвів очі та аж витягнув шию, щоб мати змогу побачити голову того, хто говорив. То був чоловік сім футів заввишки, у широкому чорному чи то плащі, чи мантії, чи рясі, і він виявився водночас і видінням утіленої смерті, і старим другом, за яким я час від часу сумував.
— Шароне!
Він уклонився та привітався з пані Сапсан, а потім простягнув мені руку і потис мою, і його довгі крижані пальці змогли так обвитися навколо моїх, що зімкнулися зі своїм же великим пальцем на протилежному боці моєї долоні.
— Нарешті прийшов привітати своїх фанатів, чи не так?
— Ха-ха, — сказав я. — Точно.
— Він не жартує, — зауважив Мілард. — Тепер ти знаменитість. Коли ми вийдемо на вулицю, пильнуй.
— Що? Серйозно?
— О, так, — відповіла Емма. — Не дивуйся, якщо в тебе проситимуть автографи.
— Тільки сильно кирпу не задирай, — озвався Єнох. — Ми тепер усі трохи знамениті, після того що зробили в Бібліотеці душ.
— Ага, правда! — сказала Емма. — Це ти знаменитий?
— Трохи, — мовив Єнох. — Я отримую листи від фанів.
