Повна назва установи була «Притулок Святого Варнави для Душевнохворих, Шахраїв та Бешкетників», і всі пожильці — більшість із яких, хай там як, перебували тут на добровільній основі — у тому хаосі, котрий виник услід за поразкою витворів, порозбігалися. Притулок стояв порожній, аж поки Рада імбрин, чия будівля під час нальоту порожняків опинилася в льоду і стала непридатною для використання, реквізувала його як тимчасову штаб-квартиру. Тепер це був дім для більшості міністерств Усеєвропейського Уряду Дивосвіту, а його обдерті темниці, оббиті повстю палати й гнилі від вологи коридори були заставлені письмовими столами, столами для нарад і шафами для документації. Вони, незважаючи на зміну умеблювання, виглядали не гірше, ніж камери для тортур.
Ми проминули похмурий вестибюль, наповнений гамором канцеляристів і службовців, більшість із котрих носили формені жилети та були обкладені паперами і книгами. У стінах було пророблено цілий ряд віконець, за кожним із яких знаходився секретар для прийому відвідувачів, а зверху було зазначено назву відомства: Міністерство в Справах Часу, Міністерство Анахронізмів, Міністерство Стосунків зі Звичайними, Міністерство Фоно- та Фотографічної Реєстрації, Міністерство Мікроменеджменту та Педантизму, Міністерство Реконструкції. Пані Сапсан відвела нас аж до останнього віконця та назвала себе:
— Вітаю, Бартлбі, — сказала вона, постукавши по дошці під віконечком. — Альма Сапсан, зустріч із Ізабель Зозулею.
Чоловік підняв очі та заморгав. Між його скронями якимось чином умістилося п’ятеро очей, і в центральному тримався монокль.
— Вона давно чекає на вас, — проказав він.
Пані Сапсан подякувала йому та рушила у зворотному напрямку.
— На що ти витріщився? — спитав мене секретар, блимнувши чотирма зі своїх очей.
І я поспішив за іншими.
Із вестибюля вело кілька дверей, і через одні з них ми потрапили до дещо меншого приміщення. Усередині було кілька рядів стільців і півдюжини дивних, котрі на них сиділи, заповнюючи якісь бланки.
— Тести на здібності, — пояснила мені Емма. — Щоб знати, яка робота підходить тобі найбільше.
Розпростерши обійми та широко ступаючи, до пані Сапсан наблизилась одна жінка:
— Альмó, ти повернулася!
Вони обмінялися поцілунками в щоку.
— Діти, це пані Ізабель Зозуля. Вона старовинна, дорога моя подруга, а ще їй випало бути імбриною, котра відповідає за розподіл завдань високого рівня, які стосуються Реконструкції.
Ця жінка мала блискучу темну шкіру та легкий французький акцент. На ній був оздоблений яскравими золотими ґудзиками костюм із синього, що м’яко вилискував, оксамиту, із широкими крилоподібними плечима, які звужувалися в напрямку вузької талії. Її волосся було коротке, розчесане на проділ і з металево-сріблястим відблиском. Вона була схожа на рок-зірку з майбутнього, а не на леді з минулого, з вікторіанської епохи.
— Я з таким нетерпінням чекала на зустріч із вами всіма, — сказала вона тепло. — Альма стільки вже нарозповідала мені про вас, що я відчуваю, наче вже й сама давно вас знаю´. Ось ти, напевне, Емма-Іскрá. А хто Г’ю-Сам-Собі-Пасікá?
— Радий познайомитись, — озвався Г’ю.
Вона впізнала більшість із нас та стала підходити до кожного, потискаючи нам руки. І от вона підійшла й до мене.
— А ти Джейкоб Портмáн. Твоя слава йде попереду тебé!
— Авжеж, я чув, — відказав я.
— Він не в захватí? — спитала пані Зозуля, звертаючись до пані Сапсан.
— Уся ця увага виявилася для нього повною несподіванкою, — відповіла пані Сапсан. — Напевне, зараз він залюбки опинився б у своєму спокійному двадцять першому столітті.
Пані Зозуля засміялася.
— Ну-у, його спокій закінчився´! Якщо він готовий, звіснó, попрацювати трохи для доброї справи´.
— Я хочу допомогти, чим зможу, — сказав я. — Що у вас для мене є?
— А, а! — вона грайливо ворухнула пальцем із боку в бік. — На все свій час.
— А я хотів би попросити щось більше, ніж просто поденна робота, — озвався Мілард. — Я впевнений, що мої численні таланти краще підійдуть для іншого.
— Вам усім пощастилó. У нас немає неважливих завдань, і не існує такого незвичайного талантá, яким би неймовірним той не був, котрий не зміг би стати в пригоді нашій справí. Якраз минулого тижня´ я призначила одного хлопчикá з клейкою слиною´ на роботу зі створення надміцних утримувачів для ніг. Тож, який би ви не мали талант, я знайду для вас завдання´. Так?
Останнє слово стосувалося Єноха, котрий підняв руку.
— Мій талант — гіпнотизувати дам своєю красою. Що у вас є для мене?
Пані Зозуля спалахнула широкою усмішкою.
— Єнох О’Коннор-Воскреситéль, народився в сім’ї власникá похоронного бюро, — вона знову усміхнулася, — і має хамовите почуття гуморý. Я це запам’ятаю.
Єнох вишкірився в підлогу, а його щоки почервоніли.
— А вона добре знає мене, — почув я його голос.
Пані Сапсан виглядала так, наче збиралася вбити його.
— Мені так прикро, Ізабель…
Але та лиш махнула рукою:
— Він дурний, але хоробри´й. Це може бути кориснó, — і вона оглянула решту нас: — Хтось іще припас для мене жарти´?
Ніхто не сказав ні слова.
— Тоді давайтé поставимо вас до роботи´.
