— Я зробила б опівдні північ, — відповіла Джун. — Та обернула б наглядача на віслюка.
— Отже, ви розумієте, чому вони нас боялись, — сказала міс Енні, опустивши руки на стіл та стишивши голос. — Нас завжди було небагато. Дивне вміння завжди було рідкістю. Але рабовласники були так налякані навіть такою малістю, що платили ворожкам, шарлатанам-знахарям та чаклунам, щоб із їхньою допомогою хоч якось відрізнити нас від звичайних. А ще вони понавигадували всілякі брехні та народні казки про те, яким породженням сатани були дивні. Пробували настановити нас одне проти одного. Вони готові були вбивати вас, навіть якщо ви просто були знайомі з котримсь дивним. Навіть якщо ви просто сказали слово «дивний»! І кого ж вони боялися найбільше?
— Наших імбрин, — озвався Пол.
— Правильно, — підтвердила міс Енні. — Наших імбрин. Тих, хто створював для нас місця прихистку. Місця, яких жоден звичайний не міг ні знайти, ні потрапити в них. Це дозволило нам вижити. Вони ненавиділи імбрин понад усе.
— Отже, тутешні звичайні знали про імбрин? — запитала Емма. — Вони знали, чим ті займались?
— Це знання вони зробили своїм бізнесом, — відповіла міс Енні. — Бо це й був їхній бізнес. Дивні вміння загрожували їхній економіці, їхньому способу життя та найважливішим здобуткам усієї їхньої порочної системи, тому наші рабовласники понавигадували проти нас такі способи, які, можливо, не спали б на розум звичайним десь в інших частинах світу. Вони створили секретну організацію, призначену винищувати дивних, знищувати наші петлі, та насамперед вбивати наших імбрин. Вони були безжальні, невтомні та одержимі. Настільки, що їхня організація продовжувала існувати навіть після загибелі Конфедерації, навіть після завершення Реконструкції55. І це завдало нам великої шкоди. За часів мого дитинства, у шістдесяті роки дев’ятнадцятого століття, у нас ніколи не було достатньої кількості імбрин. Вони завжди були сильно розкидані по всій країні. Завжди в небезпеці. На кожну імбрину припадало по чотири чи п’ять петель, і ми майже ніколи їх не бачили. І от одного дня почало скидатися на те, що їх не стало зовсім. Замість них у нас з’явились напівімбрини та петельні придверники — службовці та наймані працівники, але не лідери, — і за відсутності імбрин та їхнього впливу дивні в цій країні поступово віддалились одне від одного та перестали одне одному довіряти.
І тут із глибин моєї пам’яті перед очима в мене спливла ота закусочна, біля якої ми зупинялись у 1965 році, і я запитав:
— А в минулому були петлі, де існувала расова сегрегація?
— Звісно, були, — відповіла міс Енні. — Те, що люди були дивними, ще не означало, що вони не були расистами. Наші петлі не були якимось різновидом утопії. Багато в чому вони були лише віддзеркаленням суспільства, яке існувало зовні.
— Але ж сегрегації вже наче нема, — сказала Бронвін, дивлячись на Голі, білого хлопчика з навушниками на іншому кінці столу та старшу за нього білу дівчинку, котра сиділа навпроти нього.
— Для інтеграції знадобилося багато часу, — пояснила міс Енні. — Поступово, але ми впорались.
— Порожнякам байдуже, якого ти кольору, — додав Елмер. — Їм потрібна тільки твоя душа. Це допомогло нам усім об’єднатись.
— А як щодо петель у інших частинах країни? — запитав Єнох. — Там є імбрини?
— Імбрини тут, на Півдні, зазнали найпершого та найсильнішого удару, — відповів Елмер. — Але поступово імбрини зникли по всій країні.
— Усі до одної? — запитала Бронвін. — Їх тепер нема зовсім?
— Я чула, декілька ще є, — відповіла міс Енні. — Це ті, що змогли заховатись. Але вони вже не мають тієї влади та впливу, як колись.
— А як щодо корінних американців56? — запитав Мілард. — У них були петлі?
— Були. Але небагато, бо вони здебільшого не боялись дивних умінь, а їхні дивні не зазнавали переслідувань. Принаймні від них.
— Це підводить нас до двадцятого століття, про яке можу розповісти і я, — додав Елмер. — Отже, ота секретна організація стала поступово згортати свою діяльність — головним чином тому, що майже не залишилося живих імбрин. Звичайні почали нас забувати. А натомість петлі розв’язали війни одна з одною. За територію, вплив, ресурси.
— Це те, чого імбрини ніколи б не допустили, — вставила Алін.
— Ми дещо чули про те, чого ви там, друзі, натерпілись у Європі з тими порожняками, — продовжував Елмер, — але ті монстри тримались переважно вашого берега Ставка57. Усе змінилось наприкінці п’ятдесятих, коли витвори та порожняки вирішили розібратися з нами. Це поклало край більшості міжкланових війн, але ми майже не мали можливості залишити свої петлі через страх бути з’їденими тими клятими примарними монстрами.
— Якраз тоді мій дід і Ейч і почали на них полювати, — сказав я.
— Точно, — погодився Елмер.
— Щодо звичайних в Америці, — озвалася Бронвін. — Вони й досі знають про нас?
— Ні, — відповіла Джун. — Вони вже давно про нас забули. Навіть колись давно, ще в тисяча восьмисотих, дуже мало хто про нас знав.
