— Побачимо, — засумнівалась Емма. — Схоже, Ейч ніколи не втомиться нас перевіряти.
— Будьте обережні, — сказав Пол. — І пильнуйте там, на Півночі. Я чув, там так само небезпечно.
Він пояснив, як нам повернутись у двадцять перше століття. У 1965 рік повернення не було — та ми не дуже й хотіли, — тому що чорний хід із цієї петлі привів би нас в один весняний день 1930 року, коли було створено петлю в Порталі. Отож наш шлях лежав через парадний хід: ми мали вийти так само, як і зайшли, — через поля, і швидко.
Ми попрощались із Полом. Я переконався, що всі пристебнулись ременями безпеки, запустив машину та втопив педаль газу. Ми поїхали голим полем тим же шляхом, яким приїхали — по слідах від наших же шин. Машину трусило, але ми їхали дедалі швидше та швидше, навіть коли земля під нами ставала більш нерівною. І посеред поля, щойно ми досягли точки, де були заїхали в петлю і сліди наших шин закінчувались, я відчув різкий нахил, а в мене всередині мало не вивернуло всі нутрощі. Ураз день став ніччю, а рівна гола земля переді мною перетворилася на стіну зелених кукурудзяних стебел. Ми таранили кукурудзяні частоколи, підминаючи ряд за рядом, а стебла та зелені качани гупали об машину. Я вже збирався натиснути на гальма, як почув крик Міларда: «Їдь далі, бо зав’язнемо!» — тому я натис на газ іще дужче; двигун несамовито заревів, і шини продовжили вгризатися в землю своїми протекторами ще швидше, а за кілька секунд ми пробились крізь кукурудзу та виїхали на дорогу.
Я зупинився. Ми перевели подих. Я увімкнув передні фари. Тепер колишня ґрунтова дорога була заасфальтована, а щодо околиць Портала, то вони виглядали так само, як і в 1965 році.
Я вийшов, щоб оглянути автомобіль щодо ушкоджень, а Мілард вийшов, щоб, як завжди, поблювати. Біля верхнього краю вітрового скла з’явилася тріщина, а шматки кукурудзяних стебел застрягли в радіаторній решітці та колісних нішах. І поки я їх витягав, Мілард продовжував займатися своєю справою.
— Ну, як ви тут? — запитав я, засунувши голову у вікно машини.
— Міларду погано, — відповіла Емма, після чого я почув звук блювання та глянув у той бік саме в ту мить, коли прямо з повітря на асфальт виплеснувся потік блювотиння. Я ніколи раніше не бачив, як ригає невидима людина, і то було те, що я забуду не скоро.
Поки Мілард випорожнював свої кишки, я відчув, як мій телефон — який тут, у моєму часі, ожив знову — божевільно вібрує та дзижчить у мене в кишені. «24 пропущені дзвінки», — було написано на екрані. «23 голосові повідомлення».
Я знав, від кого вони, навіть не дивлячись.
Я підійшов до задньої частини автомобіля та зробив вигляд, ніби щось перевіряю, а тим часом потайки переслухував. Перші кілька повідомлень були трохи неспокійні. Але чим далі, тим вони стали дедалі більш стривоженими та дедалі більш сердитими. Тринадцяте повідомлення звучало так: «Пане Портман, це ваша імбрина. Знову. Я хочу, щоб ви вислухали мене дуже уважно. Я розчарована тим, що ви маєте за звичку вирушати в подорожі, не повідомляючи мене. На здоров’я. Але ви не маєте права брати з собою дітей без мого слова. Повертайтесь додому негайно. Дякую. Всього найкращого».
Після цього я вже не слухав. Я спершу подумав розповісти про дзвінки іншим, а потім передумав. Вони й так знали, що пані Сапсан не похвалить їх; не треба було хвилювати їх цими голосовими повідомленнями та ризикувати, що вони можуть вирішити повернутись назад.
— Усе норм, — озвався Мілард, пошкандибавши назад до машини. — Я закінчив.
Я засунув телефон до кишені.
— Перепрошую, але ти не в нормі.
— Не думаю, що ми б могли спіймати тут поїзд, — промовив він кволо. — Я трохи стомився від автомобілів.
— Решта шляху буде гладенька, як вода, — сказав я. — Обіцяю.
Він зітхнув.
— Не давав би ти обіцянок, яких не можеш дотримати.
54
55
56
57 Так американці жартома називають Атлантичний океан.
58 Те саме, що Перша світова війна (1914—1918).
Розділ дванадцятий
