— Ні-ні-ні, Джуні, це не так! — заперечила міс Енні, енергійно хитаючи головою. — Вони тільки хочуть, щоб ти так думала. Запам’ятайте мої слова: і досі є ті, хто все про нас знає. І досі є звичайні, котрі усвідомлюють нашу силу, котрі бояться нас, котрі хочуть нас контролювати.
— Ради бога, чого вони так бояться? — запитала Джун.
— Знання, — відповіла міс Енні. — Знання того, що ми, американські дивні, тепер не такі, як раніше, і що ми вже практично єдині. Що ми — сила, якою міг би розпорядитися проти них об’єднаний Дивосвіт. Сьогодні вони цього бояться так само, як і за часів мого дитинства, — після цих слів вона раптом кивнула, наче показуючи, що сказала все, що хотіла, зітхнула та взяла виделку: — А тепер, якщо ви пробачите… Ви всі вже поїли, а я ще й не починала.
***
Перш ніж покинути стіл, усі ждали, поки міс Енні відставить свою тарілку, після чого настав час нарешті довести до кінця те, заради чого ми сюди прийшли. Для мене було очевидним, що міс Енні була тим, кому я повинен був віддати пакет, тому, коли вона підвелася, щоби піти, я запропонував їй свою допомогу, куди б вона не йшла.
Вона сказала, що повертається до себе додому. Я запропонував їй руку. Після короткої прогулянки до її дому я віддав їй пакет, який перед цим чудово був помістився в моїй кишені. Вона, як мені здалося, його чекала.
— Ви його не відкриєте? — запитав я.
— Я знаю, що це та від кого, — відповіла вона. — Допоможи мені піднятися сходами.
Поки ми долали три сходинки, що вели на її веранду, спина міс Енні зігнулася майже під прямим кутом. Коли ми вийшли наверх, жінка сказала: — Зачекай хвилину, — і зникла в будинку.
За кілька секунд вона повернулася та поклала щось мені в руку.
— Він попросив мене дати це тобі.
На моїй долоні лежала стара потерта сірникова книжечка.
— Що це?
— Прочитай і взнаєш.
З одного боку була адреса — якесь містечко в Північній Кароліні — та, наче цього було недосить, з іншого боку було написано: «Було б РОЗУМНО зупинитися тут… Отримайте БІЛЬШЕ за свої гроші!»
Я засунув це до кишені.
— Коли побачиш його знову, подякуй від мене, — попросила міс Енні. — І перекажи, хай наступного разу приїде, дідько, сам, щоб я знов могла побачити його вродливе личко. Я за ним скучила.
— Дякую, — промовив я.
— Не піддавайся йому. Він може бути дратівливим, упертим та справжнім гемороєм. Але не дай переконати себе, що йому не потрібна допомога. Він уже багато років несе важкий тягар, і ти йому потрібен. Ви всі йому потрібні.
Я із серйозним та врочистим виглядом кивнув та підняв на прощання руку, а міс Енні зайшла всередину та зачинила за собою двері.
Я пішов назад збирати друзів. Побачивши Емму та Джун, котрі стояли поруч та про щось розмовляли, я широкими кроками рушив до них по траві навпростець. Перед тим як вони мене помітили, Джун, здається, пояснювала Еммі щось таке, що тій не подобалось, і Емма стояла, схрестивши руки на грудях. Її обличчя було напружене та серйозне. Коли вона мене помітила, її вираз змінився на байдужий, вона швидко попрощалась із Джун та побігла мені назустріч.
— Про що розмовляли? — запитав я.
— Просто обмінялись порадами щодо фотосправи. Ти знаєш, що більшість фотографій у тому альбомі вона надрукувала сама?
Це була чиста брехня, але вона так швидко зіскочила з Емминого язика, що мене це застало зненацька.
— Тоді чому ти виглядаєш засмученою? — запитав я.
— Неправда.
— Ти розпитувала її про ту дівчину. Ту, з якою інколи подорожував Ейб.
— Ні, — відказала Емма. — Мені до того байдуже.
— Ти мене дуриш.
Вона рвучко відвела погляд убік.
— Припини влаштовувати мені допит, чуєш? Онде йдуть Бронвін та Єнох.
Мілард також був із ними — він одягнувся, і його легко було помітити, — а ще Джун, Ферн та Пол, із якими всі вони швидко здружилися.
— Ми поговоримо про це пізніше, — пообіцяв я.
Емма здвигнула плечима.
— Там нема про що говорити.
Я мало не втратив самовладання, але зміг стриматись. Тоді я подумав, що ніколи не зрозумію, що відчуває Емма, і якщо я хотів залишатися з нею й далі, то мені треба було зважати на її переживання та дати їй у цьому спокій.
Це мало сенс. Але мені не стало від цього легше.
А тим часом мої друзі вирішили, що нам час покинути це місце. Пол приніс металевий термос.
— Кава в дорогу. Щоб не зупинятись.
Підійшов Елмер та потис нам руки.
— Якщо комусь із вас коли-небудь знадобиться «лозоходець», ви знаєте, де нас знайти.
— Який цікавий чоловік, — сказав Мілард, коли той пішов. — А чи знаєте ви, що за сімдесят років він повоював на трьох війнах? Під час Великої війни58, щоб не постаріти завчасно, він спав у часовій петлі в траншеях під Верденом.
Бронвін та Ферн обнялися.
— Ви напишете? — запитала Ферн.
— Навіть краще, ми приїдемо, — відповіла Бронвін.
— Ми будемо раді.
Вони попрощались, і Пол повів нас назад на околицю містечка до нашої машини. Поки ми йшли, я показав усім пачку сірників, що дала мені міс Енні.
— Адреса! — вигукнув Мілард. — Цього разу Ейч зробив нам полегкість.
— Гадаю, перевірок уже не буде, — сказав я. — Настав час для реальної місії.
