У тому не було моєї провини, і татової не було, хоч я знаю, що він себе винуватив, думав: «Якби ж я підняв свою дохлу сраку й відвіз її до тої клятої крамниці». Мабуть, і провини водія сантехнічної вантажівки теж не було. Поліція сказала, що він був тверезий; він заприсягся, що швидкості не перевищував, а в нашій житловій зоні вона становила 25. Тато сказав: якщо це й правда, водій все одно відволікся від дороги, хай навіть усього на кілька секунд. Мабуть, тато мав рацію. Він був клерком у страховій компанії й одного разу сказав мені, що чув лише про один чистий нещасний випадок — коли чоловіку в Аризоні впав на голову метеорит і він загинув.
— Завжди є хтось винний, — стверджував тато. — Але не завжди можна звинувачувати.
— А ти звинувачуєш чоловіка, який збив маму? — спитав я.
Він замислився. Підніс склянку до губ і відпив. Це було через шість-вісім місяців після маминої смерті, коли тато вже практично не вживав пива. На той час він майже повністю перейшов на джин «Ґілбі».
— Намагаюся не звинувачувати. І майже завжди вдається, крім випадків, коли прокидаюсь о другій ночі, а в ліжку поряд немає нікого. Тоді звинувачую.
Мама спустилася пагорбом. Там, де тротуар закінчувався, був знак. Вона проминула його і перетнула міст. На той час уже сутеніло, з неба сіялася мжичка. Вона зайшла в крамницю, де Ірина Еліадес (звісно, її називали місіс Зіппі) сказала, що курка буде готова за три хвилини, щонайбільше за п’ять. Десь на Сосновій вулиці, недалеко від нашого дому, водопровідник щойно впорався з останнім на ту суботу завданням і вкладав скриньку з інструментами у вантажне відділення свого фургона.
Курку витягли з духовки, гарячу, хрустку й золотаву. Місіс Зіппі спакувала вісім порцій у коробку й дала мамі крильце безплатно — з’їсти дорогою додому. Мама подякувала, розплатилась і затрималася біля журнальної стійки. Якби вона цього не зробила, то могла встигнути перетнути міст — хтозна? Фургон сантехніка, напевно, повертав на Платанову й починав спуск пагорбом завдовжки з милю, поки мама роздивлялась свіжий випуск журналу «Піпл».
Вона поклала його назад, відчинила двері й гукнула до місіс Зіппі через плече:
— Гарного вечора!
Може, скрикнула, коли побачила, що фургон її зараз зіб’є, і Бог знає, про що вона тоді подумала, але то були останні вимовлені нею слова. На ту мить уже періщив холодний дощ, його сріблясті нитки розтинали сяйво єдиного ліхтаря на тому боці мосту, де розташувався «Зіп-Март».
Жуючи куряче крильце, мама вийшла на поверхню мосту. Фари освітили її постать, і довга тінь пролягла за спиною. Сантехнік проїхав повз знак на іншому боці, той, на якому було написано: «ПОВЕРХНЯ МОСТУ ОБМЕРЗАЄ РАНІШЕ, НІЖ ДОРОГА! БУДЬТЕ ОБАЧНІ!» Чи дивився він у дзеркало заднього огляду? А може, перевіряв повідомлення на телефоні? На обидва запитання він відповів заперечно. Та коли я думаю про те, що з нею сталося того вечора, то завжди згадую татові слова, що він чув лише про один чистий нещасний випадок — коли чоловіку в Аризоні впав на голову метеорит.
Місця там вистачало, бо сталевий міст зробили значно ширшим за дерев’яного попередника. Проблема була в сталевих решітках. Водій помітив маму на середині мосту і вдарив по гальмах — не тому, що перевищував швидкість (так він сказав), а просто чуйка спрацювала. Сталева поверхня вже почала обмерзати. Автофургон занесло й стало розвертати. Мама притислася до огорожі мосту, впустивши шматочок курки. Фургон і далі несло, він врізався в неї і жбурнув уздовж огорожі, як дзиґу. Мені не хочеться думати про ті її частини, які могли відірватися під час цього смертельного крутіння, але нічого не можу з собою вдіяти — іноді думаю. Достеменно знаю тільки одне: ніс автофургона зрештою розчавив її об опору мосту з того боку, де ближче до «Зіп-Марту». Якісь частини тіла впали в Малу Румпл. Більша частина залишилася на мості.
Я ношу з собою в гаманці наше фото. Коли його зробили, мені було рочків зо три. Вона взяла мене на руки. Моя рука — у неї в волоссі. Волосся в неї було прекрасне.
Гівняне Різдво було того року. Повірте мені на слово.
Пам’ятаю поминки. Їх влаштували в нас удома. Там був батько: зустрічав людей, приймав співчуття, а потім зник. Я спитав його брата, дядька Боба, де він.
— Йому треба було прилягти, — відповів дядько Боб. — Він дуже втомився, Чарлі. Може, підеш надвір, пограєшся?
Ніколи в житті я не відчував менше бажання гратися, але надвір пішов. А проходячи повз гурт дорослих, які вийшли надвір покурити, почув, як один каже: «Бідолашний, він п’янючий». Навіть тоді, у стані сильного горя, я зрозумів, про кого вони.