Я поклав заморожену вечерю марки «Стоуфферз» у мікрохвильовку («Бабусина запечена курочка», наше улюблене) і розштовхав його, поки готувалося. Він сів, очамрілий, наче не розумів, де він, а тоді з нього полилися ті жахливі звуки паротяга, яких я ніколи не чув. На хитких ногах він поплентався у ванну, затискаючи рота долонями, і я почув, як він блює. Мені здавалося, що це ніколи не припиниться, але зрештою затихло. Дзенькнула мікрохвильовка. Я витяг «Запечену курочку», орудуючи кухонними рукавицями. На лівій був напис «ДОБРЕ ГОТУВАТИ», а на правій — «ДОБРЕ ЇСТИ». Одного разу забудеш про ті рукавиці, коли виймаєш щось гаряче, і запам’ятаєш назавжди. Я вивалив нам на тарілки по порції та пішов у вітальню. Тато вже сидів на канапі, опустивши голову й переплівши пальці рук на потилиці.
— Їсти зможеш?
Він підвів погляд:
— Можливо. Якщо принесеш мені пару таблеток аспірину.
У ванній смерділо джином і ще чимось, може, квасолевим соусом, але принаймні він усе з себе вивергнув в унітаз і змив. Я попшикав «Ґлейдом», а потім відніс йому пляшечку аспірину і склянку води. Він прийняв три й поставив склянку туди, де була пляшка «Ґілбі». А потім подивився на мене з виразом, якого я ще ніколи не бачив, навіть після маминої смерті. Неприємно це казати, але все одно скажу, бо тоді я так подумав: то був вираз собаки, який випорожнився на підлогу.
— Я зможу поїсти, якщо ти мене обнімеш.
Я обняв його і попросив вибачення за свої погані слова.
— Та нічого. Мабуть, по заслузі мені.
Ми пішли на кухню і з’їли стільки «Бабусиної запеченої курочки», скільки змогли, тобто небагато. Коли він вишкрібав рештки з тарілок у раковину, то розповів мені, що збирається покинути пиятику, — і на ті вихідні покинув. А ще сказав, що в понеділок почне шукати нову роботу, — але не почав. Він залишився вдома, дивився старі фільми по TCM, а коли я повернувся з бейсбольного тренування й пообіднього плавання, він був уже вгашений.
Побачив, що я на нього дивлюся, і тільки головою похитав:
— Завтра. Завтра. Присягаюся.
— Брехня, не вірю, — сказав я і пішов до себе.
То було найгірше літо мого дитинства. «Гірше, ніж після смерті матері?» — запитаєте ви, і я відповім: «Так». Бо крім нього, в мене батьків не було, а ще тому, що все це, здавалося, відбувається в режимі вповільненої зйомки.
З його боку була квола спроба пошукати роботу в страховому бізнесі, але вийшов пшик. Нічого не вдавалося навіть тоді, коли він голився, мився і вдягався як успішний. Мабуть, просочилися чутки.
Рахунки надходили й накопичувалися на столику в передпокої, невідкриті. Принаймні він їх не відкривав. То я розпечатав всі, коли стос уже височів занадто. Я поклав їх перед ним, а він виписав чеки для сплати. Я не знав, чи ті чеки повертатимуться недійсними з позначкою «НЕДОСТАТНЬО КОШТІВ», і знати не хотів. Це було те саме, що стояти на мості й уявляти, що на тебе несе вантажівку, яка втратила керування. Гадати, якими були б твої останні думки за мить до того, як вона розчавить тебе на смерть.
Він влаштувався на неповний робочий день на автомийку «Джиффі» біля розширення магістралі. Там протримався тиждень, а потім чи сам пішов, чи його пішли. Він не розказував, а я не питав.
Я пройшов до зіркової команди Креветкової ліги, але ми після перших двох ігор вилетіли з турніру із системою подвійного вибування. Під час основного сезону я зробив шістнадцять гоумранів, був найкращим бетером «Стар Маркету», але в тих двох матчах сім разів набирав страйки: раз ударив по м’ячу на землі, а раз замахнувся на м’яч так високо над головою, що для контакту знадобився б ліфт. Тренер спитав, що зі мною, а я відповів:
— Нічого, нічого, просто не чіпайте мене.
А ще я робив усяку хрінь — іноді з другом, іноді наодинці. І погано спав. Жахіття, як після маминої смерті, не снилися, я просто не міг заснути, іноді аж до півночі чи першої ночі. Я почав розвертати годинник циферблатом до стіни, щоб не дивитися на цифри.
Я не те щоб ненавидів батька (хоча певен, що з часом зненавидів би), але відчував до нього презирство. «Слабак, слабак», — думав я, лежачи в ліжку й слухаючи його хропіння. І, звісно, не міг не думати про те, що з нами буде далі. Кредит на машину виплатили, і це добре, але за будинок — ні, і суми цих платежів мене жахали. Скільки ще часу мине, перш ніж він перестане витягувати місячний бюджет? Авжеж, цей час настане, бо іпотека в нас була на дев’ять наступних років, а грошей у жодному разі так надовго не вистачить.
«Бездомні, — думав я. — Банк забере будинок, як у “Гронах гніву”, і ми опинимося на вулиці».