Літаючи в пошуках їжі, вона натрапила на чудову клумбу біля одного з будинків. Тут росли незнайомі квіти, що виглядали, наче зірочки – це була космея. Її ніжні пелюстки лагідно гойдалися на вітрі, і Мелісса відчула дивовижний аромат. Вона вирішила скуштувати цей чарівний нектар і виявила, що він був надзвичайно смачний!
– Мяу! Хто це прилетів до моєї клумби? – раптом пролунав м’який голос.
Мелісса злякано озирнулася і побачила руденького кота, що лежав у затінку біля квітів. Він уважно дивився на неї своїми зеленими очима.
– Я – Мелісса, – привіталася бджілка. – Я загубилася і випадково опинилася тут. А ти хто?
– Я Любчик, господар цього двору, – муркнув кіт. – Ти вперше в місті?
– Так, і тут усе таке незвичне, – зітхнула бджілка.
– Не хвилюйся, – заспокоїв її Любчик. – Якщо хочеш, я допоможу тобі знайти дорогу додому.
Так і почалася їхня дружба. Любчик показав Меліссі безпечні місця в місті, розповів, як знайти дорогу назад до лісу, і навіть поділився секретом, що космея – улюблена квітка його господарів. Бджілка була вдячна новому другові за турботу.
Наступного ранку, сповнена сил та вражень, Мелісса полетіла назад до лісу, несучи із собою згадку про смачний нектар і теплого, руденького друга. Відтоді вона часто прилітала у місто, щоб навідати Любчика, і вони разом раділи кожній новій зустрічі.
Ось так маленька бджілка Мелісса зрозуміла, що навіть у незнайомому місці можна знайти добро та справжню дружбу.
Про чарівні вікна книжкової крамниці
У самому серці міста Ф., захованого серед зелених пагорбів і тихих вуличок, стояла стара книжкова крамниця з вигорілою дерев’яною вивіскою «Літературні подорожі». Місцеві мешканці давно звикли до її присутності — вона здавалася вічною, ніби існувала тут завжди.
Крамниця була особливою не лише через рідкісні фоліанти та затишну атмосферу. У її задній стіні було чарівне вікно — не одразу помітне, але ті, хто знав про нього, поверталися знову й знову. Бо варто було глянути крізь скло, як перед очима розгортався інший світ.
Для одних це був Париж — з оглядовим майданчиком Ейфелевої вежі, запахом свіжоспечених круасанів і акордами акордеону в Люксембурзькому саду.
Іншим вікно показувало дощовий, але неймовірно затишний Едінбург — з його середньовічною архітектурою, таємничими провулками і звуком волинки, що доносився з Королівської милі.
Хтось бачив Страсбург — з вишуканими фахверковими будинками, запахом спецій на різдвяному ярмарку і неквапливими річковими трамвайчиками.
А комусь випадав Мюнхен — жвавий, з келихами пінного пива, старими бібліотеками і годинниками, що дзвонять у серці Марієнплац.
Проте одного дня хтось із відвідувачів побачив крізь чарівне вікно тихий, книжковий Амхерст — місто Емілі Дікінсон, де кожен сад нагадував вірш, а кожна доріжка — думку, що тільки-но з’явилася.
Іншому пощастило зазирнути в сучасний, культурно строкатий Торонто, де хмарочоси обіймають небо, а маленькі кав’ярні ховають у собі розмови з усього світу.
А для когось вікно раптом відкрило Сідней — залитий сонцем, з сяючою Оперою, серферами на пляжах і легким бризом, що приносив із собою дух пригод.
Кажуть, вікно показувало не просто міста, а ті місця, де могла б опинитися душа. І з кожним новим поглядом — видозмінювалося, відображаючи найпотаємніші мрії.
І досі, якщо зайти до міста Ф. і знайти ту саму книжкову крамницю, можна глянути у вікно — і побачити не просто місто, а частинку себе, загублену десь між сторінками старої книжки.
Райдужна хмаринка
У місті Ф., де ранки завжди починались з дзвону велосипедів і запаху кави, одного дня трапилось дещо незвичне. Над центральною площею, серед блакитного весняного неба, раптово з’явилась райдужна хмаринка. Вона не була схожа на звичайну хмару — ніжна, яскрава, переливалась усіма кольорами спектра і, здавалося, навіть тихенько муркотіла.
Хмаринка не пливла в небі, як інші — вона сперечалась з вітром. Вітер намагався зрушити її з місця, дмухав то зліва, то справа, гнав її вперед, та хмаринка вперто залишалась там, де з’явилась. Вона ніби мала власну волю.
Люди зупинялись, задирали голови, діти тягнули батьків за рукави:
І в місті Ф. щось змінилось.
Того вечора у кав’ярнях довше затримувались розмови. Бабусі телефонували онукам просто так, щоб сказати "люблю тебе". Чоловіки дарували дружинам перші весняні тюльпани без приводу. Підлітки, ніяковіючи, обіймали батьків. І навіть у метро хтось написав на запотілому вікні пальцем: "
Райдужна хмаринка не зникала ще кілька днів. І кожного разу, коли на неї дивились, люди згадували: іноді найважливіше — це просто вимовити слова, які ми так часто відкладаємо на потім.