А потім, одного ранку, хмаринка легко розчинилась у небі — наче її місія була виконана. Але щось у місті Ф. залишилось незмінним. Більше обіймів. Більше дзвінків. Більше "я тебе люблю".
Про папуг, які шукали свій дім
Місто Ф. прокинулося того ранку, як завжди: повільно, з ароматом свіжого хліба і шелестом сторінок газет у кав’ярнях. Але саме тоді одна літня пані, на ім’я пані Софія, виглянувши у вікно зі свого балкончику на третьому поверсі, мало не впустила чашку з ромашковим чаєм.
На її вишневому дереві сиділи... папуги. Яскраві, зелені, червоні, сині, мов живі шматочки веселки. Вони обережно розглядали двір, з цікавістю нахиляли голівки і щось весело щебетали між собою.
Пані Софія вийшла на балкон:
— Ви ж не звідси, любі. Як ви тут опинились?
До полудня вже все місто знало — на деревах, парканах, дротах і навіть на пам’ятнику старому поету сиділи десятки папуг. Виявилось, що вони втекли з приватної колекції якогось мандрівника, який привіз їх з тропіків і не встиг побудувати для них вольєр. Птахи прагнули повернутись додому — у джунглі, до теплої вологи, до диких квітів і шуму тропічного дощу.
Але Ф. — не тропіки. І шлях додому був надто далекий.
Городяни не залишили їх у біді. Школярі побудували маленькі будиночки з дощечок і тканини. Пекарі приносили шматочки фруктів. У бібліотеці почали читати лекції про тропічних птахів. А хтось навіть запропонував створити справжній тропічний куточок у міському парку, щоб папугам було затишно.
Маленький зоопарк у центрі міста незабаром став не просто прихистком — а справжнім домом для нових яскравих мешканців. Папуги адаптувалися, почали розрізняти місцевих мешканців, наслідувати мову та вітати перехожих.
А діти часто приходили туди, сідаючи поруч із клітками, щоб поділитись новинами. Бо в місті Ф. тепер знали: кожен заслуговує на дім. Навіть якщо ти прилетів з далекого краю світу.
Про записничок, який мав свою мрію…
У місті Ф., де вечори пахли корицею, а вітрини книгарень світилися, як казкові портали, жив собі записничок. Маленький, у м’якій шкіряній обкладинці кольору каштанів, з тонкими сторінками, на яких легко ковзало чорнило.
Його власниця — дівчина в рудому светрі — часто заходила до різних кав’ярень. Завжди обирала затишний куточок біля вікна, замовляла капучино і розкривала записничок. Писала вона дрібно, красиво, іноді натхненно кусаючи ручку, іноді з легким сумом у погляді. У її словах ховались вірші, думки, уривки снів, діалоги, яких ніколи не було, і листи, що не мали адресата.
Записничок з часом став розпухлим — сторінки трохи вигиналися, від частого гортання і тепла пальців. Він пізнавав себе — і почав мріяти.
Він мріяв стати Книжкою. Справжньою. Надрукованою у типографії. З обкладинкою, яку люди обирають на полицях, із закладками, з шурхотом нових сторінок. Мріяв, щоб хтось читав його вечорами в ліжку, щоб на нього лишали відгуки й цитати.
І з кожним словом, яке вписувала дівчина, ця мрія ставала ближчою. Вона сама іноді шепотіла:
— Це вже, мабуть, роман. Або хоча б повість?
Записничок тремтів від щастя.
Одного дня вона принесла його у друкарню, вже у вигляді набраного електроного тексту. Там пахло папером і фарбою, гуділи машини, як великі велетні. Дівчина поклала його на стіл:
— Тут — моя історія. Я хочу подарувати її світові.
І ось, кілька тижнів по тому, на полицях книгарні в місті Ф. з’явилась нова книга — «Колодязь, повний слів». А поруч на вітрині стояв старенький, знайомий записничок — відкритий на першій сторінці, де чорнильними літерами було написано:
Про трамвай, якого ніколи не було у місті Ф.
У місті Ф. ніколи не було трамвая. Просто не склалося. Хоча... Він міг би бути. І всі про це час від часу згадували — не словами, а подумки. Коли автобус затримувався на світлофорі, коли ноги втомлювались підніматися на круті схили, коли хотілося тиші та легкого дзеленчання.
От якби в місті Ф. був трамвай…
Уявіть собі: вранці, щойно прокинулись вулиці, на блискучих, трохи вологих після нічного дощу коліях з’являється червоний вагончик. Витончений, мов з картинки, з білими рамами вікон, дерев’яними лавками і теплим світлом всередині. Він тихо дзеленчить, ніби вітається з усіма — з продавцем газет, зі шкільними дітьми, з літньою пані, що несе торбинку до ринку.
Колії в’ються по центру міста, пірнають під липи, а потім плавно йдуть униз — до річки У. Там — міст, з якого відкривається краєвид на Заріччя. Вагончик переїжджає повільно, щоб пасажири встигли озирнутися і затамувати подих.
З Заріччя трамвай підіймається на Кадлубицю — старий район з кольоровими балконами і запахом свіжої випічки. Далі — через зелені сади і мальовничі провулки — до Завокзалля, де завжди трохи гамірно, трохи бентежно, але по-своєму затишно.