Іноді між ними трапляються суперечки. Переходи нарікають: "Без нас люди б не знали, куди йти!" А світлофори відповідають: "Без нас був би хаос!"
Але щоранку, коли сонце піднімається над дахами міста Ф., вони обоє стають на варту. Працюють разом, кожен на своєму місці. Бо знають — місту потрібні і напрямок, і ритм. Потрібна безпека, і трохи впевненості під ногами.
Іноді хтось із дітей махає рукою світлофору, або танцює "по зебрі" як по сцені — і тоді обидва, і світлофор, і перехід, наче посміхаються. Бо ж не важливо, хто головний. Важливо — служити спокою, навчаючи довіри і порядку.
Одного дня у місті Ф. поширилась чутка: з’явиться новий колір світлофора — бірюзовий! Чутка почалася, як завжди, з найбалакучішого пішохідного переходу біля театру. Він почув це від електрика, що щось лагодив у шафі зв’язку.
Світлофори одразу насторожились. Зелений, що завжди був відповідальним і трохи гордовитим, бурчав:
— А що цей бірюзовий взагалі означатиме? Ходити чи стояти? А може, літати?
Червоний, старший і найсуворіший, зітхав:
— Століттями ми були три. Нас вчили, нами користувались. Тепер усе зміниться. Як людям пояснити нові правила?
Жовтий нервово мигав. Він завжди був перехідним, посередником, і тепер боявся, що бірюзовий витіснить його.
А тим часом десь на околиці міста, на новій вулиці з екологічним покриттям і тихими велосипедними доріжками, встановили першого бірюзового. Він світив м’яким світлом, наче ранкове небо над морем.
— Я не заміню вас, — сказав він своїм сусідам. — Я — доповнення. Мене вмикатимуть тоді, коли місту потрібен спокій. Мить тиші. Пауза між спішним "йди!" і суворим "стій!"
Світлофори спершу здивувалися, але згодом зрозуміли: бірюзовий не ворог, а новий акорд у їхній симфонії. Він став знаком — для тих, хто хоче просто постояти, вдихнути, помедитувати посеред вуличного руху. І коли він загорявся — і водії, і пішоходи усміхались, мовби сам простір дихав глибше.
Так місто Ф. отримало новий ритм. А світлофори — новий сенс.
Дамба у місті Ф.
Дамба на річці У. стоїть уже стільки років, що старі верби на березі вважають її своєю сестрою. Вона велична, мов давній лицар у броні, — сива, подекуди обросла мохом, але стійка і благородна. Вона не просто тримає запруду — вона оберігає рівновагу міста Ф., і сама річка з повагою до неї доторкується.
Її водоспади — як срібні стрічки з коси річки У., що розсипаються на піну й веселку. Діти приходять подивитись, як вода сміється, дорослі — щоб замислитись, а рибалки знають: якщо кинути вудочку поруч із північним порогом, обов’язково клюне щось гарне — бо там, кажуть, водиться риба-мрійниця, яка виконує бажання.
Увечері, коли сонце сідає за горизонт, дамба палає відблисками. У цей час вона особливо любить уявляти себе могутнім щитом — не лише від води, а й від турбот, тривог і метушні. Вона стоїть, немов каже кожному:
— Ти вдома. Все буде добре.
І містяни відповідають:
— Дякуємо тобі, дамбо. Ми це відчуваємо.
Про чарівну голку швачки
У місті Ф., серед вуличок, що пахнуть липовим цвітом і випічкою, живе багато швачок. Вони шиють сукні, підшивають штани, латкають пледи й вишивають рушники з зірками. Але одна з них — пані Світлана — була особливою. В неї була голка, що передавалась у родині з покоління в покоління, і не просто чарівна — у її вушко проходило одночасно і сонячне, і місячне світло.
Коли Світлана шила звичайні речі — то й вони ставали незвичайними. Шапки дарували гарні сни, пальта обіймали, як рідна бабуся, а шарфи шепотіли добрі слова у вуха. Та найголовніше — цією голкою вона могла зшивати помилки. Не матеріальні — а людські.
Хтось посварився зі старим другом — і приходив до Світлани. Хтось образив когось словом чи забув щось важливе — і теж ішов до неї. І вона тихенько сідала за стіл, брала тонку прозору тканину, клала на неї клубочок людського смутку, пропускала крізь ушко світло Сонця й Місяця — і починала шити. І нитка ішла рівно, і шов виходив м’який, теплий. І щойно робота була завершена — помилка ставала досвідом, а серце — легшим.
Кажуть, іноді вночі вулицями Ф. лунає легке цокання — то пані Світлана зашиває нічні сльози у тоненький шов світла.
Про бджілку Меліссу та її пригоди у великому місті
У затишному куточку лісу, серед запашних трав і різнобарвних квітів, жила-була маленька бджілка на ім’я Мелісса. Вона була допитливою та жвавою, любила літати від квітки до квітки, збираючи нектар і радіючи сонячним промінцям.
Одного разу, відволікшись на веселий танок метеликів, Мелісса загубилася. Вона кружляла серед дерев, шукаючи знайому стежку, але ліс раптом скінчився, і перед нею постало величезне місто. Бджілка трохи злякалася – тут було стільки дивного: високі будинки, гудіння машин, яскраві вогні. Насправді, місто Ф. було невеличким та затишним, але ж маленькій бджілці воно здалося досить величезним…