Люди у місті Ф. не завжди це помічають — але іноді, коли один із цих білих пухнастиків торкається щоки чи падає на долоню, в серці ніби з’являється спокій. Легкий. Невловимий. І точно теплий.
І ніхто вже не дивується, коли хтось раптом шепоче на кульбабку:
— Передай, що я ще пам’ятаю…
— Скажи йому, що я пробачаю…
— Хай знає, що я ще вірю.
Бо у місті Ф. вітри несуть не лише пил, а й слова. А кульбаби — це поштарі, які не втрачають жодної думки.
Історія про хлопчика Артема, котів і бажання створити маленьку, але справжню спільноту муркотливих друзів
У місті Ф., серед вулиць, схожих на рядки старої пісні, жив хлопчик на ім’я Артем. Він був дуже уважним до дрібниць — помічав, як листя повертається до сонця, як птахи сідають завжди на той самий дріт, і як… коти дивляться у вікна.
Коти були всюди. У його дворі, на сусідній вулиці, за вікнами третього поверху і навіть біля поштового відділення. Але найбільше йому запам’яталися:
Артем дивився на всіх цих котів — і йому ставало сумно.
— Чому вони не спілкуються? — подумав він. — Вони ж могли б дружити. Ділитися мишами, історіями, віконними краєвидами...
Тоді Артем вирішив зробити дещо несподіване — він написав лист котам.
У листі він звертався до кожного: «Чорний мейн-куне, ти міг би розповісти Фросі про захід сонця зі свого підвіконня. Фрося, ти б могла поділитись, як пахне бузок біля твого під’їзду. А ти, британцю, скажи чесно — чому завжди такий серйозний?»
Він залишив листи у поштових скриньках власників котів. А ще — приклеїв кілька на лавках, навіть на одному дереві.
І от через кілька днів почалось диво.
Фрося почала виходити трохи далі — аж до лавки. Мейн-куни стали з’являтися у вікні саме тоді, коли проходив британець. А той… уперше кивнув. Ледь-ледь. Але Артем побачив.
Коти почали… помічати одне одного.
І хоч ніхто не чув їхніх розмов, хлопчик знав — зв’язок налагодився. Через погляди, через жест, через мовчазне муркотіння у вікні.
І тепер, щоранку, Артем із посмішкою дивився на місто Ф. і знав: якщо навіть коти з різних куточків можуть знайти спільну мову — людям тим більше варто спробувати.
Історія про місто Ф., де алхімія — не казка,
а частина шкільної програми
У місті Ф., серед шкільних предметів поряд із математикою, літературою й біологією, стояла цілком звична назва — алхімія.
Ніхто не дивувався, що в розкладі на четвер у 6-Б стоїть: «
Кабінет алхімії був особливим. Стіни там були темно-сині, з мідними поличками, на яких стояли колби, реторти, сушені трави й камінці з етикетками: «серпанкова сльоза», «пелюстка часу», «дрібка сутінків».
На уроках учні вчилися поєднувати звичайне з незвичайним. Звісно, іноді щось вибухало (легенько). Іноді парта ставала фіолетовою на два дні. А один раз хлопчик Тимко, випадково змішавши два не ті елементи, на півуроку говорив лише в римах.
Та всі знали: алхімія — не про трюки. Це про розуміння суті речей. Про те, як із непомітного народжується важливе. Як звичайна вода може зберігати спогади, а пелюстка — викликати сни.
Тому в місті Ф. ніхто не здивувався, коли восени один із фонтанів почав текти гарячим шоколадом (тимчасово — це був експеримент учнів 9-А). А навесні — коли в парку зацвів кущ, який світиться вночі (учителька алхімії залишила там шматочок «світлотрави»).
Люди звикли, що магія — це не фокус. Це — наука з серцем.
І тому, коли хтось помічав, що дверна ручка раптом стає теплою, ніби обіймає, або що чай має присмак спогаду про бабусину кухню, усі просто злегка усміхались і казали:
— Ну що ж, алхімія.
У місті Ф., де алхімія викладалась у школах як звичайний предмет, дива не обмежувалися лише кабінетом 314. Вони почали потроху проникати в інші частини міського життя. І не тому, що хтось цього прагнув — а тому, що магія вміє просочуватись крізь щілини буденності.