І з того часу кожен, хто приходив до Чарівного Дерева, залишав його трішки кращим, ніж був. І ліс ставав добрішим, і світ — світлішим, бо кожен, хто знайшов тут прихисток, ніс із собою частинку цього затишного, чарівного дому.
Історія про добру традицію, що робить небо святом
У місті Ф., де річка У. огортає береги з легкою течією і дзеркальними відбитками хмар, є одна особлива традиція: щороку з початку травня тут починають запускати повітряних зміїв.
Це не просто розвага — це цілий фестиваль майстрів неба.
Перші змії з’являються тоді, коли повітря ще трохи свіже, але сонце вже сміливо прогріває береги. Діти й дорослі, школярі та старенькі майстри, які пам’ятають ще змії з паперу і клейстеру — всі приходять до річки.
Хтось приносить свого змія у формі дракона з довжелезними смугастими хвостами, хтось — з прозорими крилами, мов у стрекози, а хтось створює цілу флотилію: пташок, кораблики, зірки, навіть портрети улюблених героїв.
Береги У. перетворюються на імпровізовані майстерні. Там хтось ще домальовує очі своєму змієві, інші навчають малечу тримати нитку, аби не відпустити мрію в небо назавжди.
А потім — запуск.
Над річкою піднімається строкатий, яскравий, живий килим. Повітряні змії тріпочуть кольоровими хвостами, крутяться у вихорі вітру, мов святкові пісні, які можна бачити. І здається, що саме небо у ці миті починає усміхатись.
На фестиваль злітаються не лише змії, а й гості з інших міст — майстри, мрійники, просто ті, хто хоче побачити, як небо наповнюється фарбами людських сердець.
А містяни кажуть:
— Доки в небі літають змії — у нас усе добре. Це наш оберіг.
І коли сонце сідає, а останні змії повільно опускаються вниз, на березі ще довго горять вогники: хтось готує чай, діти бігають, дорослі діляться спогадами. Бо фестиваль — це не тільки про зміїв. Це про зв’язок між людьми, що дивляться в одне небо.
Любчик і березовий гай
Рудий котик Любчик жив у теплому будиночку на краю міста Ф.. Він був дуже допитливий, любив сонячні плями на підлозі, запах свіжого молока і, звісно ж, пригоди.
Одного ранку Любчик потягнувся, визирнув у вікно й побачив, як за садком мерехтять білі стовбури беріз.
— А що там, у гаю? — замуркотів він. — Час дізнатися!
І ось він уже крадькома пробирається через траву, стрибає через струмочок і виходить у березовий гай.
Там було дивовижно!
Сонце гралося в листочках, вітерець лагідно погойдував гілки, а повітря було напоєне запахом меду і зеленої трави.
— Мурр, як гарно! — вдоволено промовив Любчик і пройшов трохи далі.
Раптом він почув тоненьке пік-пік-пік.
— Хто це? — нашорошив вушка.
На землі, між корінням берези, сиділо малесеньке сіре мишеня й тремтіло.
— Чому ти так пищиш? — запитав Любчик, хоча, якщо чесно, він любив поганятися за мишами.
— Я… я загубив свою нірку! — схлипнуло мишеня.
Любчик задумався. Він міг би просто махнути хвостом і піти собі далі, але… як же мишеня без дому?
— Ходімо, я допоможу, — вирішив він.
І котик пішов попереду, принюхуючись до повітря, заглядаючи під коріння й у маленькі нірки. Мишеня бігло слідом, ступаючи лапками по м’якому моху.
— Ось! — вигукнуло воно раптом. — Це моя нірка!
Із темного ходу визирнула інша миша — мама мишеняти.
— Ой, дитино моя! — зраділа вона. — Дякую тобі, котику!
Любчик гордо випростав хвоста.
— Та нема за що, — муркнув він.
А потім додав:
— Хоча ви, миші, дуже дивні. Ховаєтесь, пищите… А гай такий гарний! Дивіться, яке сонце, який вітерець!
— Так, — погодилася мама-миша, — але ж ти кіт! А коти зазвичай ганяються за нами…
Любчик хмикнув.
— Може, інші й ганяються. А я просто люблю прогулянки.
І з тими словами він потягнувся, стрепенув хвостом і, задоволений собою, пішов додому — грітися на сонячній плямі біля вікна.
А з березового гаю ще довго лунало тихеньке пік-пік-пік, але цього разу — не від страху, а від радості.
Історія про місто Ф., де навіть будинки
мають серце й пам’ять
У місті Ф., серед вузьких і широких вуличок, та зовсім невеликих провулків, одного дня настало легке архітектурне сум’яття.
Все почалося з того, що кілька стареньких будинків — із облупленою штукатуркою, балкончиками з мереживного металу і дерев’яними вікнами з досить довгою історією — почали шепотіти один одному:
— Мабуть, нас уже ніхто не любить... Подивіться на новобудови — високі, блискучі, рівненькі. А ми — похилені, потріскані...
І щось у їхньому мурованому серці занило і засумувало.
Та одна з багатоповерхівок, новенька, з дзеркальними вікнами і строгими геометричними формами, почула ті слова — і відповіла:
— Не сумуйте. Ви — живі. У вас — історія. Ваші під’їзди пахнуть яблуками, книгами, пиріжками й щасливим дитинством. У вас дверні ручки, що пам’ятають дотик десятків поколінь.