Казки Міста Ф. полностью

Одного січневого дня, коли вікна були запітнілими, а черги до буфету — довгими, у меню був борщ. Гарячий, червоний, зі сметаною — як належить. Але коли Тоня з 6-В сіла за стіл, подивилась у свою тарілку й... побачила полуницю. Справжню, свіже-запашну, з блиском соку на боках.

— Це… хтось жартує? — спитала вона.

Але вчителька алхімії, яка випадково проходила повз, лише підморгнула: — Полуниця в січні? Це, мабуть, твоя душа потребувала літо.

І тарілка знову стала борщем. Але аромат полуниці ще довго витав у повітрі — і хтось із дітей почав мріяти про тепле море. І не лише мріяти — а складати план, як на канікулах заробити на подорож.

А ще — проліски серед зими.

Біля школи, за спортивним майданчиком, була клумба. Зазвичай вона спала до березня. Але цієї зими, в день, коли у 9-Б вивчали «формулу відновлення живого», там проросли проліски.

Прямо крізь сніг, маленькі блакитні дзвіночки, мов лагідні докази: життя не підпорядковується календарю.

— Ви викликали весну? — спитали вчителя.

— Ні, — відповів той. — Ми лише нагадали природі, що вона може вибирати.

У місті Ф. почали звикати до таких речей. Люди лишень лагідно усміхались, коли на тротуарі розцвітала папороть, а на підвіконні в трамваї лежав мандарин із надписом: «Дякую, що вірите».

 І алхімія — хоч і залишалась предметом у розкладі — ставала головним предметом життя: бачити красу, змінювати світ, не забувати про мрію навіть серед буденності.

У місті Ф., де алхімію викладали в школі так само звично, як математику чи мову, дива перестали бути дивами — вони стали частиною реальності. Але що цікаво — це ніколи не робило їх буденними.

Ось, наприклад, летючі риби.

Якось після дощу, коли хмари ще не встигли зовсім розвіятись, а повітря було свіже і повне відбитків неба в калюжах, по місту раптом почали з’являтися... риби. Не просто риби, а летючі — з напівпрозорими плавниками, схожими на крила метеликів. Вони ковзали над дахами, літали між балконами, іноді зупинялися у повітрі й дивилися на людей своїми круглими очима.

— Це ж проєкт 10-А, — пояснювали учні. — Ми вивчали властивості повітряної легкості й випадково дали форму мрії.

І ніхто не злякався. Літні пані посміхалися, підставляючи їм долоню. Діти бігли з сачками (які нічого не ловили), а дехто навіть намагався нагодувати їх хмарками з цукрової вати.

А ще в місті з’явилися жартівливі парасольки.

Ці парасольки почали змінювати колір самі по собі. Вийдеш із дому з чорною — а через мить вона вже смарагдова. Зайшов у кав’ярню — стала в крапочку. Хтось заплакав — парасоля раптом розцвіла рожевими маками.

Іноді вони навіть бурмотіли щось під ніс, ніби коментуючи погоду або настрій господаря.

— Знову ти забув ключі, — могла сказати парасоля, зітхнувши і ставши фіолетовою з блискавками.

Але найцікавіше — всі ці речі не лякали, не дивували — вони відкривали серце. І ставали повсякденним нагадуванням: світ змінюється, коли ми на нього дивимось із добротою.

Відтоді в місті Ф. ніхто не питав: "Це правда чи магія?" — бо відповідь була одна:

— А яка різниця, якщо це робить день кращим?

Чарівне Дерево Чотирьох Пір Року

На самому краю лісу на околиці міста Ф., де весна зустрічається з осінню, а літо сплітається із зимою, стояло Чарівне Дерево. Його крона сяяла всіма барвами одразу: з одного боку ніжно-зелені листочки тягнулися до сонця, з іншого — золоті гілки шелестіли, обсипаючи землю багряним листям. На верхівці біліли снігові гілочки, а нижні гойдалися у теплих хвилях літнього вітру.

Це було дерево всіх пір року, і воно було домівкою для тих, хто шукав притулку.

У його дуплах жили духи квітів, які пестили своїми пахощами лісові стежки. Під корінням влаштувалися маленькі ельфи, що ткали світло для світлячків. У затишних гілках гніздилися птахи, які співали одразу весняними та осінніми голосами. Зайченята, білки й навіть хитрі лисички знаходили тут прихисток від негоди, бо тут завжди була погода на вибір: хочеш — грійся під літнім листям, хочеш — грайся в снігу на зимових гілках.

І хоч це дерево здавалося незмінним, воно росло разом із тими, хто його любив. Якщо маленьке зайченя приходило вночі, налякане вітром, коріння дерева ставало м’якшим, ніби пухова ковдра. Якщо духи квітів готувалися до танцю, гілки розступалися, даруючи їм простір.

Одного разу у цей чарівний дім постукав загублений мандрівник.

— Чи можна мені тут перепочити? — запитав він.

— Обери свою пору року, — прошелестіло Дерево.

Мандрівник ступив під його крону, і одразу відчув, як весняний дощ освіжив йому думки, літнє сонце зігріло серце, осінній вітер нашептав давні казки, а зимова прохолода очистила душу.

— Дякую тобі, Чарівне Дерево! — мовив мандрівник.

— Дякуй не мені, а тим, хто тут живе. Бо справжній дім — це не стіни й не дах. Це ті, хто наповнює його світлом, добротою і теплом.