Але одного разу ліхтар біля будиночка згас. Ніч настала темна, і друзі Феї загубили дорогу.
— Що ж робити? — занепокоїлася вона.
І тоді найменша світлячкова сім’я, що жила неподалік, сказала:
— Ми допоможемо! Ми будемо світити тобі щоночі, щоб твій дім ніколи не залишався в темряві.
З того часу, коли сонце заходило за обрій, навколо будиночка Феї спалахували сотні маленьких вогників. Наче зірки спускались донизу, до землі, і сяяли просто поруч.
І навіть у найтемнішу ніч усі знали: світло доброти завжди вкаже правильний шлях.
Історія про тепло людських рук, нитки радості
і трохи дерев’яного зніяковіння
У місті Ф. весна того року затрималась трохи довше, ніж звичайно, й повітря було таке лагідне, що здавалося — час щось вигадати.
І от, однієї неділі, в’язальщики міста — бабусі з двору, молоді мами, студенти з гуртожитку, дівчата з магазину і навіть хлопці з місцевого технікуму — зібрались у парку й домовились:
— А що як… зв’язати одежу для дерев? Теплу. Яскраву. Веселу.
Ідея поширилась, як вірус радості. Кожен приносив нитки, рештки пряжі, кольорові клаптики.
Хтось в’язав гачком, хтось спицями, хтось просто зв’язував квадрати в цілі полотна. І незабаром на стовбурах дерев з’явились смугасті «шарфи», «жилетики», навіть «рукава» з китицями.
Були візерунки у формі сердець, хмаринок, кавових горнят, дивоквітів, навіть один грибочок і маленька вишиванка.
Кожне дерево мало свою унікальну «одежинку», і парки, сквери та вулиці стали виглядати, як галерея щастя та Показ Мод.
Дерева спершу розгубились. Вони такого не чекали.
— Це що, модний показ? — шепотіли вони листям і гіллям.
Але люди підходили, фотографувались, обіймали їх (так, прямо стовбури!), дякували за тінь, за затишок, за чисте повітря, за життя. І дерева спочатку зніяковили, а потім зрозуміли.
Їм стало приємно і затишно. Вони справді ніби ожили ще більше, розпустили молоде листя швидше, стояли рівніше, а крони сягали неба ще ближче.
У повітрі відчувався особливий настрій: місто немовби стало теплішим — не через погоду, а через турботу.
Відтоді у місті Ф. кожної весни влаштовують Фестиваль В'язаного Листя, де всі, хто вміє — в’яже обновки, а хто не вміє — просто приносить пряжу чи обіймає дерево. До речі, кажуть, що Фестиваль Обіймів теж скоро запровадять! Але поки що це секрет…
Бо у місті зрозуміли: навіть дерева цвітуть краще, коли знають, що їх люблять. Турбота не завжди повинна бути корисною, — іноде це просто заради краси і приємного настрою.
А гарні традиції приживаються легко та невимушено! Перевірено.
Історія про хитрість, фантазію
та найоригінальнішу скульптуру в місті Ф.
У місті Ф., де навіть трамвай, якого ніколи не було, мав свою легенду, одного дня Головний Архітектор міста, пан Северин, задумав щось зовсім незвичне.
Він довго дивився на Головну Площу — простору, світлу, з квітами, ліхтарями та відлунням старовини. Але чогось бракувало. Якогось...
І от, над горнятком кави з корицею, йому спало на думку:
— А що як поставити тут… пам’ятник птеродактилям?
Так, саме їм. Давнім мешканцям неба, що літали над землею задовго до людей. "Бо що, як вони — перші архітектори повітря?", — міркував Северин.
З проєктом він рушив до мерії. Але там — брови здивування, погляди скоса й фінальна фраза:
— Птеродактилі — це надто… хм… сміливо.
Пан Северин не образився. Він лише трохи зітхнув — і почав думати далі.
І тоді в нього народився план з подвійним дном.
Він переробив скульптуру: залишив усе — позу, розмах крил, горду поставу, навіть дзьоби. Лише трохи змінив лінії шиї, подовжив ноги, додав гніздо з гілочками й маленьких «пташенят».
І написав у проєкті:
«Пам’ятник лелекам — символам миру, родинного тепла та вічного повернення додому».
Мерія аплодувала. Місто погодилось.
І от, за місяць на Головній Площі з’явилась велична скульптурна група "Лелеки на гнізді".
Та ті, хто придивлявся уважніше, бачили в тих "лелеках" дещо інше: величезні крила з мембраною, хижі, хоч і шляхетні дзьоби, і той погляд… прадавній, глибокий, ніби з юрського періоду.
Діти їх обожнювали, туристи фотографували, місцеві кепкували:
— А може, то насправді птеро...
— Тсс, — казали ті, хто знав. — Це наша маленька таємниця.
І тепер місто Ф. має свою найнезвичнішу пам’ятку, яка кожному говорить щось своє — комусь про небо, комусь про фантазію, а комусь… про те, що мрії таки можуть літати.
Їжачок і перші крокуси
🐾
У лісі на Снігурівці, під старим дубом, у затишній нірці прокинувся від зимового сну маленький їжачок.
Він солодко потягнувся, позіхнув і виліз назовні, щоб побачити, чи вже прийшла весна.