Центр одразу виставив свої козирі: старі будівлі з ліпниною, фонтани, бібліотеки й головну площу. Його номінували як «найповажніший».
Снігурівка — зелена й домашня, виступила в категорії «найспокійніший». Там пахло пирогами й липами, а у дворах усі знали один одного на ім’я.
Казнівка вирішила боротися за «найтаємничіший»: її вулички плутались, а підземні ходи й досі зберігали шепіт історій.
Заріччя — розлогі береги річки, романтичні лавки, мальовничі заходи сонця. Його всі визнали «найгарнішим».
Кадлубиця здивувала всіх інноваційними ідеями, молодіжними проєктами і власною міні-студією — однозначно «найцікавіший».
Журавлівка, розташована на пагорбі, подала заявку як «найспоглядальніший» — бо саме з її висоти видно все місто.
Завокзалля ж виступило гордо й щиро:
— У нас живе серце праці, історія поїздів, нічне життя й справжня сила. Ми — «найживіший».
Тиждень тривали квести, зустрічі, екскурсії, вуличні концерти, спільні обіди, історичні лекції, змагання з настільних ігор і навіть чайні церемонії на дахах.
І хоч усі чекали на переможця — журі, яке складалося з дітей, художників, бібліотекарів і найстарішого пса міста, оголосило:
— Перемогла ДРУЖБА. І кожен із вас став трішки кращим, бо познайомився з іншим.
Мікрорайони не образились. Вони ще довго обмінювались гостинцями, листівками, і навіть об’єдналися в створенні карти міста з усмішкою в центрі.
Історія про смачну, яскраву і щиро
гарбузову осінь у місті Ф.
У місті Ф. осінь завжди приходила красиво — з запахом яблук, сіном на базарі й першими шарфами. Але та осінь, про яку всі потім ще довго згадували, була особливою. Бо тоді вродили гарбузи.
Не просто багато — дуже багато. І не просто великі — величезні, як казкові карети.
Городники спершу зраділи. Потім — здивувались. А далі зрозуміли:
— Треба щось робити! Такої врожайності ще не було!
І от на центральній площі організували Фестиваль Городини, головною зіркою якого став, звісно ж, гарбуз.
З усіх куточків міста з’їхались господарі зі своїми зеленими, помаранчевими, жовтогарячими гігантами. Гарбузи були плямисті, ребристі, гладенькі, довгі, круглі, смугасті, грушоподібні — наче самі змагались за увагу.
Була навіть спеціальна сцена, де відбувалося визначення переможців у трьох номінаціях:
Площа гуділа від веселощів. Були конкурси на найкраще гарбузяне пирогове обличчя, танці в капелюшках-гарбузах і навіть парад котів у костюмах "маленьких гарбузиків".
І хоч фестиваль був жартівливим, усі відчували — це не просто про городину. Це — про радість, про щедрість осені, про спільність. Бо гарбузи об'єднали всіх: і старих, і молодих, і господарів, і поціновувачів латте.
А дехто після того фестивалю почав вирощувати гарбузи й читати про старі сорти. Бо, як сказав ведучий заходу:
— Гарбуз — то не тільки суп. То — символ доброго року.
Фея Лісової Краси
Посеред густого лісу, десь поблизу Потіївки, де гілки старих дерев утворювали зелену стелю, а вітер шепотів старі повільні казки, жила Фея Лісової Краси.
Її домівкою був старий червоний мухомор, що виріс серед м’якого моху всіх відтінків зеленого та жовтого.
Будиночок був маленький, але затишний: у ньому стояла пічка, з труби якої йшов тонкий димок, а над дверима висів ліхтарик. Він світився м’яким бурштиновим світлом, щоб друзі Феї завжди могли знайти дорогу до її дому.
Щоранку Фея прокидалася, заварювала духмяний чай із пелюсток лісових квітів та цілющого коріння рослин і виходила на ґанок, щоб привітати світ.
Вона торкалася дерев, і їхні листочки сяяли яскравіше. Вона гладила мох, і він ставав м’якшим. Вона розмовляла з квітами, і вони розкривали свої пелюстки ще ширше. Квіти навіть всміхалися, але розуміли те лише бджоли ті метелики.
До неї часто приходили гості.
— Феє, Феє, допоможи! — просила Білочка. — Листя на моєму дереві тьмяніє, і я боюся, що воно захворіє.
Фея підійшла, погладила стовбур і прошепотіла:
— Не бійся, дерево, сонце й дощ завжди з тобою.
І листя знову засяяло зеленим смарагдом.
Прибігали їжачки, птахи, навіть сам вітер заглядав до її віконечка, приносячи новини з далеких країв.