Казки Міста Ф. полностью

— "Не хвилюйся, молодший брате… Я теж колись був новим. Ми всі з’являємось і зникаємо. Важливо — що залишаємо по собі. Я залишив спогади. А ти — даруй нові. Не забувай: зміни — це не кінець, а продовження іншого."

Ці слова вкарбувались десь у підлогу Нового Вокзалу. І він почав посміхатись частіше — своїм пасажирам, своїм поїздам, новим історіям. Іноді він бачив, як старі люди показували онукам старі фото: "Ось тут був Вокзал, ми сюди приїжджали…" — і Новий Вокзал ніжно вслухався.

А там, де був Старий, залишився сквер з лавами, і невелика бронзова табличка з написом:

— «Місце, де колись було перше прощання і перша зустріч».

І отак щем перетворився на спокій. І навіть легку радість. Бо все, що з любов’ю збудовано — живе в пам’яті назавжди.

До речі, там ще стоїть пам’ятник паротягу з Вагоном Пам’яті, але то завсім інша історія…

Місто Ф. і Великий повітряний океан

У місті Ф. на Останній дзвоник кожного року зранку повітря наповнюється хвилюванням і щастям. Учні в ошатних формах тримають у руках різнокольорові повітряні кульки — червоні, сині, жовті, фіолетові, з побажаннями, мріями, іменами, навіть крихітними листами, прив’язаними до ниток.

О 12:00, коли дзвенить останній дзвоник, всі разом відпускають кульки в небо. Вони здіймаються, мов різнокрилі птахи, і повільно зникають серед хмар. Та що з ними далі?

Кульки не просто літають — вони потрапляють до особливого місця, про яке мало хто знає. Це Великий повітряний океан, розташований десь між небом і уявою, де збираються всі мрії, запаковані в гумові кулі.

У цьому повітряному океані кульки пливуть, спілкуються між собою, обмінюються листами і спогадами про своїх дітей — хто з міста Ф., хто з інших містечок. Вони розповідають про теплі руки, які їх тримали, про очі, що дивились у небо з надією. Деякі кульки об’єднуються у повітряні флотилії, створюючи хмароподібні мапи бажань.

Коли настає ніч, кульки світяться слабким світлом, бо зберігають у собі тепло останнього дзвоника і шкільної дружби. А найбільш щасливі кульки іноді повертаються — стають зірками на нічному небі над містом Ф., щоб ще раз підморгнути тим, хто їх колись запустив.

І хто знає — може, одного разу, прогулюючись теплим червневим вечором, ви побачите над собою легке світло... Це кулька. Вона не забула.

Місто Ф. і Пісня Вітру

У місті Ф. велосипеди — не просто засіб пересування. Вони — частина душі міста, його ритму і настрою. Ранками можна побачити, як вузькими вуличками котяться сотні коліс, і кожна спиця виблискує на сонці, мов тонкий промінчик, що злітає в небо.

Містяни давно помітили, що коли їдеш досить швидко, вітер починає співати. Цю Пісню Вітру чує лише той, хто щиро любить дорогу, простір і рух. Спочатку вона ледве вловима — мов шепіт. Але щойно велосипед розганяється, мелодія стає виразнішою: у ній є і спогади про дитинство, і мрії про далекі мандрівки, і відлуння квітневих світанків.

У місті Ф. навіть організували невеличке свято — День Пісні Вітру. Всі охочі влаштовують кольоровий велопробіг: з прапорцями, стрічками, дзвіночками. І хоч ніхто не вимірює швидкість, всі змагаються, хто краще вловить мелодію вітру. А потім діляться нею за чашкою чаю просто на траві у парку.

Кажуть, що Пісня Вітру змінюється щоразу — залежно від того, що ти несеш у серці. І що вона завжди щира. Бо вітер не обманює!

Місто Ф. і Дуб Семена Палія

У місті Ф., там, де м'який ліс спускається до берега тихої річки, росте могутній Дуб Семена Палія — козацького ватажка, що боронив ці землі ще за давніх часів. Цей дуб пережив бурі, війни і спокійні роки, але зберіг у собі силу незламності й гідності. Його стовбур широкий, наче обійми батька, а кора візерунчаста, як козацька вишиванка.

Кажуть, що Палій сам посадив цього дуба перед тим, як вирушити в останній похід. І заповів: «Хай він стоїть, доки стоїть правда». Люди вірять, що душа героя живе у цьому дереві. І кожен, хто торкнеться його, зможе відчути щось більше, ніж просто тепло кори — відлуння сили духу, спокій рішучості, мудрість тиші.

Щороку навесні до дуба приходять діти, юнаки, старенькі — хтось подякувати, хтось попросити захисту, хтось просто обійняти. І кожен відчуває, що стає трішки міцнішим, сміливішим, добрішим.

У місті Ф. навіть існує звичай: коли хтось розгублений чи стоїть перед важливим вибором — йому кажуть: «Іди до Дуба». Бо той дуб не дає відповідей словами — він дає тишу, у якій відповідь знаходить саме серце.

Місто Ф. і Вічне Перемир'я