У місті Ф., де світанки починаються з запаху кави й квітів, сталося диво: місцеві коти та собаки — істоти зі стародавнім суперництвом — уклали вічне перемир’я. Це не було розписане на пергаменті чи запечатане печаткою з воску, але було глибше — угода сердець.
Одного теплого весняного ранку у міському парку відбулася Таємна Зустріч. Старий сивий пес на ім’я Бровко, що в молодості був сторожем школи, і кішка Шафра — мудра і горда, яка мешкала у бібліотеці, зібрали всіх пухнастих мешканців міста.
«Годі сваритись, — сказав Бровко, — ми вже не ті. Ми живемо в одному місті, дихаємо одним вітром, слухаємо одні й ті самі пісні дощу. А тепер — хочемо спокою».
Шафра кивнула: «І затишку. Бо тепер у нас є спільна місія — бути друзями людей».
Відтоді собаки більше не гавкали на котів, а коти не шипіли на собак. Вони навіть поділили лавки: вранці — для котів, вдень — для собак, увечері — разом.
Містяни дивувались, але й раділи. У кав’ярнях стали з’являтись миски з водою — і для тих, і для інших. Діти гралися з усіма разом, а бабусі розповідали, як колись це здавалося неможливим.
Та головне — кожен пес і кожен кіт навчився слухати, відчувати і поважати іншого. І в місті Ф. більше ніколи не було гавкіт-шиплячих суперечок. Тільки муркотіння, хвостики і щастя.
Місто Ф. і 13 Домів Знань
У місті Ф., де світанки пахнуть свіжими млинцями, а вечори тихо дзвенять від кроків на бруківці, стоять 12 шкіл та 1 ліцей. Усі вони — мов живі істоти. У кожного — свій характер, улюблений колір і особливий настрій.
1-ша школа — мов весняний світанок: свіжа, трохи романтична, з ніжно-рожевими стінами й літературною душею.
2-га — рішуча, мов грім у червні, вся в синіх та срібних барвах, сильна в науках і справах точних.
3-тя — артистка! Постійно малює, співає, творить. На її стінах — мозаїки з фантазій та фарб.
4-та — мов мудра бабуся, що обожнює історії. У ній панує спокій, тиша і запах старих книг.
І так далі — кожна школа мала щось своє, незамінне. Але найбільше поважали у місті 9-ту школу. Вона була найстарішою, з червоним дахом і вікнами, що дивилися в усі боки світу. Вона пам’ятала перші парти, перші дзвінки і навіть той день, коли ще не було решти шкіл.
Ліцей — наймолодший, але дуже амбітний. Він мріяв стати як 9-та школа: мудрим і глибоким. Та ще не мав її зморшок часу — тільки юнацький блиск у вікнах. Але школи не змагалися. Вони товаришували, радилися між собою крізь шкільний вітер, який гуляв коридорами.
А коли в місті випадав перший сніг, усі 13 навчальних закладів ніби обіймали одне одного світлом з вікон, теплом сердець вчителів та радістю учнівських сміхів. І тоді місто Ф. світилось мудрістю, як величезна лампа знань, в якій кожна школа — то вогник у вітражі майбутнього.
Місто Ф. і Сухий Фонтан, що мав серце
На головній площі міста Ф., між старими каштанами і крамницями з морозивом, стояв Сухий Фонтан. Він був не такий, як інші — без чаші, без статуй, зате з тисячами струменів, які раптом виринали з бруківки і знов зникали, мов примхливі феї.
Діти його обожнювали. Вони знімали взуття, сміялися, бігали між бризками, кричали "ура!", коли струмені підіймалися вище голови. Фонтан знав кожного з них по імені, і вмів повторювати танці найменших, мов відлуння їхньої радості.
Але фонтан мав характер. Якщо на площі сварились дорослі, чи діти сміялись над кимось, чи хтось із відвідувачів кидав сміття — він мовчав. Вода не підіймалась, струмені не пурхали. Люди з подивом стояли перед ним, а діти питали:
— Що сталося, Фонтане?
І тоді найменша дівчинка Марічка завжди знала відповідь:
— Він ображений. Потрібно йому вибачення.
Місто швидко навчилося. Кожного ранку вчителька молодших класів приводила школярів, і вони казали:
— Доброго ранку, Фонтанчику! Дякуємо, що ти з нами!
І фонтан відповідав веселим шурхотом та міріадами блискучих крапель. Навіть дорослі, проходячи повз, іноді зупинялись, кланялися фонтану чи кидали у повітря монетку з побажанням миру й доброти.
З того часу Сухий Фонтан став не просто забавкою. Він став дзеркалом настрою міста — коли весело і щиро, він співає водяною арією. А коли щось не так — мовчки чекає, поки доброта знову запанує на площі.
Місто Ф. і Дім Загублених Речей
У самому серці міста Ф., трохи осторонь від гамірних вулиць, стоїть непримітна будівля з вікнами, що ніколи не відчиняються, і дверима, які самі вирішують, кого впустити. Це — Дім Загублених Речей. Він не має вивіски, його немає на мапах, та всі мешканці знають: якщо щось загубилося — саме туди воно й піде.
Тут, на мереживних полицях, у затишних шухлядах і на м’яких подушках лежать рукавички, які втратили другу половинку, ляльки з відірваними ґудзиками, одинокі сережки, забуті телефони й ключі, що досі зберігають тепло кишені. Кожна річ тут має свою історію і потаємно мріє про зустріч зі своїм господарем.