– Ви свідок нападу?
Лікар похитав головою.
– Гаразд. Потім вам, може, доведеться описати рану. Сьогодні ви нам не потрібні.
Бебкок, Стренд і Хітц – по його обличчю й досі котилися сльози – рушили за полісменом. Тримаючи Ромеро за лікоть, він повів хлопця до дверей.
– Ромеро, – озвався лікар, – раджу тобі віднині випробовувати свою силу тільки у футболі.
– Ми приїдемо в моїй машині, – сказав Бебкок полісменові. – Зустрінемось у відділку.
Вени бачили, як полісмен штовхнув Ромеро в заднє відділення своєї машини й замкнув дверцята. Між переднім і заднім сидінням була залізна сітка, і Ромеро здавався звірятком у клітці. Полісмен сів за кермо, і вони поїхали. Бебкок зітхнув.
– Піду по машину, – сказав він. – Я скоро. Гадаю, Хітцові не слід багато ходити в такому стані. – І попростував до свого будинку.
Стренд залишився з Хітцом.
– Годі рюмсати! – кинув він, роздратований скиглінням хлопця.
– Він би мене вбив! Якби ви не нагодилися, я б уже був мертвий.
– Коли б він хотів убити тебе, то взяв би що-небудь путяще, а нескладаного ножика з лезом у два з половиною дюйми.
– Вам би той складаний ножик здався куди страшнішим, якби той виродок кинувся на вас або. на вашу дружину… Або на вашу пихату дочку,. що приходила на футбол, – сказав Хітц, витираючи носа затиллям долоні. – Тоді б ви на все горло кричали, щоб суспільство захистило вас від латинців та чорних.
– Боюся, ми з тобою говоримо різними мовами. – Стрендові хотілося завести Хітца в темний куток і врізати по його зарюмсаній пиці.
– Ось що я вам скажу, – мовив Хітц. – Хай ото краще вони посадять його якомога надовше, а то ще взнають мого батька…
– Не думаю, що суд зацікавиться твоїм батьком. Скажи мені, Хітце, ти взяв гроші й листи?
– – Я їх і не торкався! Я нічого про це не знаю. Як ви мені не вірите, то йдіть і обшукайте мою кімнату, самі побачите, чи правду я кажу. Він просто прибіг до мене і зняв крик. Я навіть не міг уторопати, чого він кричить. Я знаю, це ваш улюбленець, ви вважаєте, що він бозна-який розумник. Геній із гетто! Його вже знають усі. Хочете, скажу, як його прозвали у школі? Джоджо, хлопчина із джунглів. Великий експеримент! Спроба перетворити дитя горили на людину. Тепер ви бачите, як обернувся ваш експеримент, містере Стренд?! – Голос у Хітца став писклявий, надсадний. – І хто за це поплатився? Я! Якщо ви збираєтесь утнути ще який– небудь благородний експеримент, то раджу це робити десь-інде. А краще вирощуйте цих геніїв у пробірці.
– Я не потребую твоїх порад, Хітце, – відказав Стренд. – Мені дуже прикро, що так сталось і що тебе поранено. Але не настільки прикро, щоб я погодився вислуховувати твою балаканину про суспільні проблеми Помовч і приготуйся розповісти поліції, як усе сталося. Але без філософських висновків.
– Він міг убити мене, – пробурмотів Хітц, щоб сказати своє слово останнім.
Під'їхав Бебкок, освітивши їх фарами. Хіти сів позаду, Стренд – поруч із директором.
Коли вони ввійшли до поліційного відділка, Ромеро стояв перед столом, за яким сидів сержант. Наручники з нього зняли, Поруч стояв молодий полісмен.
– Я нічого не скажу, поки мені не дадуть адвоката! – раз у раз повторював Ромеро. – Навіть не назву свого прізвища!
– Твоє прізвище ми знаємо, – терпляче мовив сержант.
– Ось він – злочинець! – Ромеро показав на Хітца. – Він злодій. Я хочу, щоб його засудили. За крадіжку.
До цього ми ще повернемося, – спокійно проказав сержант. – Ви маєте право на один телефонний дзвінок. Подзвоніть своєму адвокатові,, якщо хочете.
– Я не можу найняти адвоката. Цей гад украв усі мої гроші. У мене тільки шість доларів. Може, ви знаєте, де за шість зелененьких можна найняти опівночі адвоката?
Сержант грався на столі складаним ножиком, то відкриваючи його, то закриваючи.
– Завтра ми знайдемо вам безплатного захисника. А поки що, Джеку, – звернувся він до полісмена, – замкни його в камеру. Я запишу свідчення цих трьох джентльменів, а вранці заведемо на нього справу.
– Ходімо, приятелю. – Полісмен узяв Ромеро за руку і повів до камер. Обидві вони, як помітив Стренд, були порожні.
– Ну, юначе, – обернувся сержант до Хітца, – почнемо з вас…
Була майже третя ранку, коли сержант закінчив допит. Він знов і знов примушував усіх трьох переказувати всі події і записував їхні відповіді до формулярів, які взяв із папки, що стояла на полиці позад нього.
Гаразд, панове. Дякую вам, на добраніч! – нарешті сказав він. – Тепер ви можете йти. Завтра в суді засідання. Хлопець стане перед суддею і вибере собі адвоката.
– Я найму йому адвоката за рахунок школи, – мовив Бебкок. – Але скажіть, чи не могли б ми забрати його зараз із собою до школи? Що, якби ви звільнили заарештованого під мою відповідальність? Я обіцяю привезти його завтра вранці сюди.
