– Випадок досить неприємний. Зараз не маю часу розповідати. Але загалом Нічого серйозного. – Коли він так говорив, йому й самому хотілося в це повірити. – Я повинен викликати поліцію. – Він узяв довідник, що лежав на столі біля телефону, знайшов і набрав номер. Черговий назвався Лірі. Сержант Лірі. – Сержанте, – сказав Стренд, – ви можете негайно вислати кого-небудь у Данберрі до ізолятора?
– Характер інциденту? – запитав сержант Лірі.
– Сталася суперечка.,. Побилися два хлопці. Одного з них поранено.
– Карета швидкої допомоги потрібна?
– Та ні, не думаю. Його оглянув лікар. Рана дріб'язкова. Поріз. – Стренд відкашлявся. – Один хлопець мав ножа.
– У Данберрі?! – перепитав вражений Лірі. Статистика злочинності в містечку та околицях була не багата на різанину.
– Це сталося в кінці вихідних. – «Заради честі школи, – подумав Стренд, – треба якось виправдовуватись». – Нікого з учителів саме не було. То ви кого-небудь пришлете?
– До вас приїдуть. До ізолятора, кажете? З якого це боку території – зі сходу чи заходу?
Стренд розгубився. Він заплющив очі й спробував пригадати, з якого боку в Данберрі сходить сонце. Потім мовив:
– Зі сходу.
– Гаразд, – відказав сержант. – Злочинець під арештом?
Якусь мить Стренд не міг пов'язати слово «злочинець» із вечірніми подіями. Потім він згадав про Ромеро.
– Так, – сказав нарешті Стренд. – Злочинця ми затримали.
Коли він поклав трубку, Леслі засміялася. В її сміхові звучали саркастичні нотки.
– Ти розмовляв, як детектив у кіно, – сказала вона.
– Люба, гадаю, тобі краще не чекати мене, – мовив Стренд. – Я мушу йти з Ромеро та Бебкоком до ізолятора. Там буде поліція, і бог знає, скільки це триватиме. Я розповім тобі про все, коли повернуся,
– Злочинець! – проказала Леслі. – Цікаво, скільки ж злочинців у Нашій школі? Хотіла б я побачити список випускників на двотисячний рік і довідатися, скільки з них сидітимуть на той час за гратами.
– Мені дуже прикро, люба, що ти…
– Це не твоя провина, – сказала Леслі. – Не затримуйся довго. Завтра тобі рано вставати.
Аллен поцілував дружину й пішов до загальної кімнати. Він почув, як Леслі замкнула за ним двері.
Коли вони увійшли в ізолятор, – Ромеро посередині між Стрендом та Бебкоком, – лікар саме закінчив промивати рану на щоці в потерпілого й зробив знеболюючий укол, щоб потім її зашити. Хітц усе стогнав і пускав сльози. Ромеро дивився на нього зневажливо, проте мовчав. Він сів на табуретку, дістав пачку сигарет, закурив і почав пускати кільця диму. Лікар був надто заклопотаний Хітцом і не помітив цього відразу, та коли помітив, то невдоволено зиркнув на Ромеро й сказав:
– Тут курити заборонено, юначе!
– Вибачте, – мовив Ромеро й погасив сигарету. – І дозвольте висловити вам мою вдячність. Лікарю цим ви, без сумніву, врятували мене від раку.
– Прибережи свої жарти; для поліції! – кинув лікар і став просилювати нитку в голку. Хітц дивився на нього з жахом. – Твій організм сприймає пеніцилін? – запитав лікар пораненого.
– Не знаю.
– Гаразд, спробуємо. – Доктор Філіпс присипав рану якимсь порошком. – Щока заніміла? – Він щосили натис вказівним пальцем – лікар був у гумових рукавичках – на щоку над раною. – Відчуваєте?
– Здається, ні.
Стренд змушений був відвернутися, коли лікар почав, зашивати рану. А той швидко і вправно протикав голкою шкіру й уже затягував пер
ші шви. Стрендові стало соромно за свою слабкодухість, тим більше, що Бебкок і Ромеро дивилися на операцію зацікавлено.
Коли доктор Філіпс зашив рану й уже перев'язував Хітцові щоку, двері відчинилися й увійшов полісмен. Вигляд він мав такий, ніби щойно встав із ліжка.
– Сержант сказав, тут скоєно злочин, – мовив він. – Якого характеру злочин?
– Мого характеру, – відповів Ромеро. – Це я його порізав.
– Ви заарештовані, – оголосив полісмен офіційним голосом. – Тепер усе, що ви казатимете, може бути використано проти вас. Крім того, ви маєте право на адвоката. Мій обов'язок попередити вас гіро це.
– Адвокат і справді мені потрібен, – сказав Ромеро. – У вас часом немає на прикметі путнього? Бо той, якого я знаю, живе аж на Сто тридцять сьомій у Нью-Йорку.
Полісмен пустив його слова повз вуха.
– Зброю вилучили?
Стренд витяг із кишені ножа й віддав полісменові.
– Дякую, – кинув той. – Це буде речовий доказ. Ви закінчили, лікарю?
– Так, – кивнув головою доктор Філіпс, знімаючи гумові рукавички.
– Нам краще поїхати до відділка, – сказав полісмен. – Давай руки, хлопче.
Ромеро всміхнувся й простяг руки.
– Боїтесь, щоб я не накинувся на вас у машині, шефе?
– Зловмисний напад із застосуванням холодної зброї, – уточнив полісмен. – Раджу тобі серйозно замислитись.
– Дитячий розмір, будь ласка, – сказав Ромеро, коли полісмен дістав наручники.
– Ви гадаєте, без цього обійтися не можна? – запитав Бебкок. – Я певен, він поводитиметься…
– Так, сер, – відповів полісмен. – Типові правила затримання Згідно з інструкцією.
– А-а… – мовив Бебкок. – Згідно з інструкцією… – Він зітхнув.
– Вперед, хлопче! – Полісмен різко смикнув за наручники, і Ромеро підвівся з табуретки.
– Сподіваюсь, я вам не потрібен? – запитав доктор Філіпс.
