– Я не збираюся псувати дружині відпустку справами, які зовсім її не стосуються. Я вам сказав: вона в Європі. Більш я нічого не скажу.
Фебеерівці перезирнулися, так ніби виграли очко й привітали один, одного.
– Повернімося трохи назад, містере Стренд, – спокійно промовив білявий. – Місіс Стренд була на обіді й очевидно, сиділа поруч із містером Хейзеном. Потім ви вечеряли в ресторані при готелі я не помиляюся?
– Ні
– Містер Хітц був із вами?
– Ні
– Ви можете сказати з певністю, що того дня не чули ніяких ділових розмов між містером Хейзеном та містером Хітцом?
– Можу.
– Але ви припускаєте, що або місіс Стренд, або ваша дочка щось таке чули, або ж містер Хейзен сам розповів їм про таку розмову?
– Про це вам знову ж таки доведеться спитати в місіс Стренд. Або в моєї дочки. А тепер, якщо ви поясните мені, в чому річ, то, може, я більше стану вам у пригоді.
– Якщо ви купите завтра вранці «Нью-Йорк Таймс»… – Білявий усміхнувся, ніби наперед смакуючи те, що мав сказати. – Сподіваюся, газета доходить і до цього далекого осередку культури…
– Ми щодня одержуємо три примірники на бібліотеку.
– Прочитайте газету, і вам дещо стане зрозуміле. – Він уже. був підвівся, але знову сів. – І ще одне запитання. Чи існує, на вашу думку, який-небудь зв'язок між тим, що протеже містера Хейзена вдарив ножем Хітцового сина, і гаданими розмовами злочинного характеру між містером Хейзеном і містером Хітцом-старшим?
– Нічого безглуздішого я зроду не чув! – сердито відрубав Стренд.
– Нам доручено ставити безглузді запитання, містере Стренд, – незворушно сказав білявий. – За це нам платять. – Обидва підвелися. – Дякуємо за те, що знайшли для нас час. І не забудьте почитати завтрашню газету, – додав білявий, коли вони вже виходили.
Хоч у директорському кабінеті було й не жарко, Стренд увесь спітнів.
Відчинилися двері, і ввійшов Бебкок. Він мав вигляд старого хворого шимпанзе. «Так, учителі рідко бувають красенями», – подумалося Стрендові.
– Чого вони від вас хотіли? – поцікавився Бебкок.
– Я вам скажу не більше, ніж вони мені, – відповів Стренд, вирішивши заради Хейзена не говорити всієї правди. – Порадили прочитати завтрашню «Нью-Йорк Таймс», і тоді, мовляв, усе стане зрозуміло.
– Фебеерівці бували тут і раніше, – мовив Бебкок стривожено.
– Давно, під час в'єтнамської війни. З'ясовували, чи один молодий учитель, що підписався під якоюсь петицією, часом не комуніст. Неприємні були типи.
– Ці джентльмени були дуже приємні, – сказав Стренд. – Наступного разу, коли приїдуть, вони будуть, певно, вже не такі. Дякую за кабінет.
Швидко простуючи подвір'ям, Стренд підняв комір пальта. Різкий північно-східний вітер жбурляв лапатий сніг із крупою, і голе гілля на деревах мерзлякувато тремтіло. Дзвін на каплиці пробив шість разів. Десь у ці хвилини Леслі під'їздила в машині до аеропорту, щоб сісти в літак і летіти у Францію. Аллен зупинився й прошепотів коротеньку молитву за всі літаки, які цього вітряного вечора злетять у повітря.
Потім хутко рушив до Мелсонового корпусу, щоб змити з себе пилюку шкільного дня, перевдягтись і приготуватися до вечері.
В їдальні Роллінз завжди сидів за одним столом зі Стрендом. Але сьогодні на вечерю він не прийшов. Хоч на цей день його й відпустили, однак за шкільними правилами о сьомій учень мав бути на місці. Та Стренд, усупереч своєму обов'язку, не збирався доповідати про Роллінза. Той і так мав досить клопоту, то куди йому ще було з'являтися в кабінет до директора й пояснювати, де він був.
Стрендові зовсім не хотілося думати про те, що робить Роллінз в Уотербері, намагаючись визволити Ромеро з в'язниці. Якщо пригадати його балачки про людей, які нібито вміють залагоджувати такі справи, то стане очевидно: хлопець не звертатиметься в банк і не продаватиме акцій, щоб зібрати потрібну для застави суму, Стренд не міг знати,
