Ми нашорошили вуха. За час нашого перебування за ґратами ми зустрічали людей найрізноманітніших професій. Люди з апарату важкої промисловості й Народного комісаріату оборони, люди з заводів та полів. Апарат партійний було репрезентовано так само, як і апарат радянський, наукові інститути так само, як лікарні, слідчі, прокурори так само як комісари з апарату НКВС. Але нікому з нас ще не стрічалися люди з Норкомінсправ. Наркомінсправ — то Народний комісаріат іноземних справ. Комісаріат мав невеличкий штат у Москві, а всі його працівники знаходилися за кордоном. Справа нас зацікавила, і ми слухали його дуже уважно.
— Що робив у Наркомінсправ?
— Я дипломат.
— Що робити дипломатові в Москві?
— Я не мешкаю в Москві, а приїхав із-за кордону.
— Коли був останній раз за кордоном?
— Тиждень тому.
Ми захвилювалися. Чоловік, який тільки-но прибув із-за кордону, та до того ще є дипломатом, являв для нас усіх сенсацію. За роки перебування в ув’язненні зарубіжжя цілковито зникло з нашого обрію. Ми думали переважно про життя в таборах, куди збиралися. Оптимісти мріяли про відновлення свободи в країні. Про зарубіжжя ж не думав ніхто.
— Де були?
— У Китаї. Я радник радянського посольства в Гонконгу.
— Сядь на своє ліжко й розкажи нам усе попорядку. Як ти сюди потрапив?
— То невесела розповідь. У Гонконгу я отримав депешу від заступника народного комісара Потьомкіна з вимогою тимчасового приїзду до Москви — Молотов хоче мати довідку про ситуацію в Китаї. Я полетів через Сінцзян до Алма-Ати. Коли виходив з літака, до мене підійшли гебісти й поцікавилися моїм прізвищем. Потім оголосили, що я заарештований. Я намагався звернути їхню увагу на те, що це помилка й показав свої дипломатичні папери. Вони відповіли, що мають наказ із Москви та що повинні мене туди спровадити.
Якщо це помилка, і вони в тому переконаються, то я буду негайно звільнений. Спочатку мене повезли автомобілем, а далі вже потягом до Москви. В Москві прямо з залізничної станції мене було привезено до вас у камеру. Все інше знаєте самі.
— А що сказав слідчий?
— Гадаю, що він здурів. Повідомив, що я японський шпигун, а опріч того, — троцькіст. Що я вже чотири роки служу японській розвідці. Питав, хто мене завербував. Вимагав, аби я видав йому людей зі своєї організації, особливо тих, які працювали разом зі мною в посольстві в Гонконгу. Він також захотів знати, хто працював на мене та на японців в радянській секретній службі в Східній Азії.
Спочатку я мав все це за дурний жарт. Потім розгнівався.
— Тебе били?
— Ні, але обзивали словами, нечуваними навіть на Сухарівці, а потім погрожували.
— Про те іншим разом. Тепер розкажи нам про політику. Чи то правда, що йде війна?
— Ви що, нічого не знаєте? — витріщився він на нас з подивом. — Чи не читаєте газет?
Ми вибухнули сміхом, дивуючись наївності цієї людини.
— Ні, — відповів я. — Ми тут позбавлені також багатьох інших здобутків цивілізації. Вони годують нас, турбуються про нас і дбають про те, аби якась тривожна інформація не попсувала нам нерви.
Чистий тобі санаторій. І все це нічого нам не коштує… — Вибачаюсь, товариші, але настрій у мене не для жартів. Розмовляйте зі мною серйозно.
— Розкажемо тобі все, і вранці ти вже знатимеш, що повинен знати. Але сьогодні розкажи нам докладно про те, що діється у світі.
Останнє, про що ми довідалися, був російсько-німецький пакт.
— Я розповідав вам дещо, — втрутився до розмови башкир, — але ж ви мені не повірили.
Радник посольства всівся й докладно ознайомив нас із міжнародною ситуацією. Ми слухали дуже уважно. Принесені ним новини захитали мою політичну концепцію. Ми дискутували з ним цілу ніч. Двічі наші розмови припиняв наглядач. Поснули ми вже десь перед світанком.
…Я випередив хід моєї оповіді на три літа, аби показати, як герметично ми були ізольовані ДПУ. Майже два місяці ми нічого не знали про початок війни, про подію, що мала ґрунтовно змінити життя країни і котра ввійшла в життя кожного наглядача, кожного банщика, кожного слідчого, кожного перукаря та лікаря, одним словом, кожної особи, з якою ми стикались. Усі вони повинні були мовчати, і всі мовчали. Більше того, вони не пропустили жодної газети, старанно нищили всяку можливість передачі відомостей із зовнішнього світу через мури нашої в’язниці. Не досягла нас жодна звістка, як і жодна не вилетіла від нас. Радянський дипломат, котрий, напевне, часто бував у Москві і котрий, правдоподібно, мав найліпші контакти в головних партійних сферах, переступивши поріг нашої камери, подумав, що потрапив до божевільні.
Повернімось, однак, до року 1937.
