Наступного дня, після розмови з сержантом Дрешером, спеціальний тюремник приніс мені передачу від Олени. Він ретельно все розпакував і виклав на ліжко. Потім забрав упаковку, дав мені розписатися в карточці про отримання передачі й пішов геть. Олена мене розчулила. Вона прислала мені найвишуканіші ласощі. Апельсини, які важко було дістати в ті часи в Радянському Союзі, шоколадки й таке інше, і все в досить великій кількості. Напевне гадала, що я сиджу не один і маю з ким поділитися. Або ж вважала, що мій організм потребує значних резервів на тяжкі дні, які можуть надійти, якщо в мене буде відібрано право отримувати передачі. Тут вона мала рацію. Ці передачі вносили якусь різноманітність у моє монотонне життя.
Нарешті, ввечері 16 березня, коли я вже лагодився лягати спати, настала велика година. Мене було спроваджено на перший допит.
Полевецький прийняв мене стримано й так, ніби зі мною нічого не сталося. Він нічим не нагадав, що моє становище з часу останньої з ним розмови суттєво змінилося. Прийняв мене в іншому, трохи більшому, кабінеті. Його стіл стояв під стіною, паралельно їй.
Посеред кімнати був маленький столик, покритий червоним сукном. По обидва боки від столика стояло по кріслу. Я зайняв місце в кріслі, що було з лівого боку. Полевецький ще деякий час перегортав папери, потім узяв чистий бланк, написав на ньому: ДОПИТ № 1 і підвів голову:
— Ваше прізвище, громадянине?
— Вайсберг.
— Ім’я та по батькові?
— Олександр Семенович.
— Дата народження?
Я мусив знов повідомляти свою біографічні дані. Все йшло гладенько, аж доки ми не дійшли до графи про партійну належність.
Полевецький хотів написати «позапартійний» або «виключений з партії».
— Я комуніст.
— У нас комуністи не сидять.
— Як то? Я був членом австрійської та німецької комуністичних партій, а зараз зареєстрований в австрійській секції Комінтерну.
— Контрреволюціонери не бувають комуністами. Якщо ви з диверсійною метою пролізли в партію, то партія ще перед вашим арештом виключила вас із своїх рядів.
— Але ж мене ніхто не виключав.
— Виключили. Навіть якщо ви про це нічого не знаєте.
— Чи можна когось виключити з партії, не повідомивши його про це?
— У разі потреби вас про це повідомлять. Майте на увазі, що в Радянському Союзі комуністів не арештовують.
…Кількома місяцями пізніше мої співкамерники познайомили мене з процедурою арешту партійних товаришів. В переддень арешту, а частіше через кілька днів після нього, НКВС надсилає до бюро обласного комітету партії — а в разі, коли йдеться про людей більш значних — то до Центрального Комітету постанову про арешт і повідомлення, що такий-то брав участь у контрреволюційній діяльності. На основі того повідомлення, яке сприймається як підстава, обласний партійний комітет таємною постановою виключає зазначеного товариша з партії. Насправді та постанова повністю суперечить статуту, який не передбачає можливості виключення члена партії заочно. Однак незліченна кількість комуністів була виключена з партії без заслухування і навіть без повідомлення їх перед арештом про виключення. Траплялися навіть випадки, коли між арештом і виключенням із партії минали тижні. Пізніше я довідався про випадок, коли районний партійний секретар — а це досить високий пост у партійній ієрархії — був виключений з партії в березні 1939 року заочно Центральним комітетом комуністичної партії України, тоді як заарештовано його було аж у липні того ж року. В цьому разі ДПУ прийняло рішення про арешт і звернулося до Центрального комітету з проханням про виключення з партії.
З якоїсь невідомої причини арешт відклався, а Центральний комітет не скасував своє рішення. Згаданий районний партійний секретар не був повідомлений про своє виключення. Він продовжував орудувати й далі в ті гарячкові дні і, зі свого боку, масово виключав із партії інших її членів. Виключені не знали цієї таємниці, що секретар, який їх виключав, сам був виключений, і не опротестовували цих позапартійних рішень. Без сумніву, більшість із них була заарештована, бо виключення із партії було прелюдією до арешту.
Після анкети знов настала черга автобіографії. Я виклав її майже механічно. На цьому допит скінчився, і Полевецький викликав солдата. Отже, я не дізнався нічого нового.
Перед тим, як полишити кімнату, я звернувся до слідчого:
— Громадянине слідчий, чи можна звернутися з проханням?
— Чого хочете?
— Хочу запитати, чи можу я отримувати книжки та газети?
— Напишіть у зв’язку з цим заяву, я передам її начальникові.
— Я не маю ні олівця, ні паперу.
— Отримаєте в камері.
