Я не нарікаю на ізоляцію від зовнішнього світу. Газети з їх постійним вереском: «викоренити ворогів народу!», «розтоптати троцькістську гадину!» викликали огиду. Я міг обійтися без них декілька днів, але бездіяльності я не переносив. Я ще не навчився жити у своєму власному світі. Доба має 24 години. Сім годин належало спати, 10 хвилин тривала прогулянка, по п’ять хвилин уранці і ввечері вистачало на туалет, так само по п’ять хвилин на сніданок, обід та вечерю; від 10 до 15 хвилин тривало прибирання камери. Все разом складало не більше 50 хвилин. Залишалось 16 годин 10 хвилин нічим не заповненого часу. Перший день я ще чекав на допит. На третій день, коли я вже був близький до розпачу, мене було викликано до якоїсь канцелярії, але допиту не було. Сержант Дрешер, той самий, що мене арештовував, заповнив мою анкету. Мусив я знову диктувати йому свої дані. Потім він запитав мене, кому я хочу переказати розпоряджатися своєю квартирою та речами. Я назвав Марселя. Власне, то розумілося само собою, бо Марсель жив у моєму помешканні й кожен в інституті знав про наші стосунки. Як я тепер розумію, все то могло бути провокацією з боку ДПУ. Хотіли вияснити наскільки близькими були наші стосунки, щоб мати підстави заарештувати і його. Забрали ж Марселя через два дні після мене.
Так чи інакше, його мали взяти протягом кількох місяців, оскільки з огляду на його іноземне походження він належав до категорії людей, яких ДПУ в 1937–1938 роках на волі не тримало. Але в той час я ще того не знав, отож і назвав Дрешерові Марселя.
Сержант Дрешер вів себе коректно, навіть дружньо. Запитав, чи не маю я якихось прохань. Я попросив книжок. Але він не міг мені цього дозволити, бо то була прерогатива слідчого. Він же не був моїм слідчим. Тоді я зажадав своїх речей з камери зберігання. Це він дозволив. Я запитав, чи можна отримати харчі з дому. Він відповів, що треба про це написати і що тричі на тиждень я зможу отримувати передачі. Дав мені папір та олівець, і я написав листа до Олени.
На тім наша розмова й скінчилася. Коли я повернувся до камери, моя сумка була вже там. Дрешер зателефонував і наказав принести її мені. Я взяв із сумки декілька пар білизни, рушник, мило, два коци та подушку. Наглядач покришив мило на дрібні шматочки, аби переконатись, що нічого в ньому не приховано. Решту речей він забрав разом із сумкою, щоб віднести їх назад до камери зберігання. В такий спосіб скінчився той насичений день. Це було 4-го березня.
Потім минуло два тижні, не позначені нічим, опріч посилок від Олени, котрі я почав отримувати через кожні два дні. Самотність була безмежною. Я ставав біля вікна, хоч то й було недозволено, але коли йшлося про мене, то наглядач був поблажливим і я спостерігав за подвір’ям. Віконна стіна йшла в напрямку схід-захід. Уранці тінь покривала все подвір’я. З часом тінь коротшала, і в певну годину вже три чверті подвір’я купалося в променях сонця. Вартові на другім краю подвір’я змінювалися кожні дві години. Вважаючи, що це здійснювалось о котрійсь круглій годині, та спостерігаючи за тінню від сонця, я зміг встановити за її довжиною, коли настає полудень. Знаючи, коли настає полудень, неважко було на підставі зміни варти розбити день на двогодинні інтервали.
Були це німі й невидимі тортури, й тривали вони до початку слідства. Весь мій організм, а особливо нервова система, волали про якесь заняття, про якісь враження, про якусь людину, про якусь розмову, про якийсь олівець, про якусь книжку. Не було цього нічого.
Тільки три білі стіни та два вікна, а за ними — подвір’я та сонце.
Мій розпач ще більше поглиблювали чудові зимові дні. Вже не думалось про допити, що очікували на мене, не думалось про подальшу долю. Попри все, я був оптимістом і був переконаний, що моя невинуватість стане очевидною і що, зрештою, мене звільнять. Кожного ранку я думав про те, як пережити поточний день, як провести час, про що подумати та якими вчинками заповнити ці дуже повільні хвилини. Кожен день налічував тисячі хвилин. Тисячі хвилин, якщо навіть відрахувати час, призначений на сон, прийняття їжі та натуральні потреби. Десятихвилинна прогулянка не приносила задоволення, бо її псував вигляд німого наглядача із недоброзичливим і неприємним виразом обличчя. Часом мене заспокоював сам лише вигляд приємного обличчя. Але це обличчя було понуре й неприступне.
