Я часто міркував собі, що той чоловік, напевно, мав мало радощів у своєму житті. Подвір’я, по якому він мене супроводжував, було занадто мале. Я мав ходити по колу без перерви. З одного боку двері були постійно відчиненими. Вони вели до нижніх камер. Земля біля цих дверей була завжди посипана білим вапном. В одному кутку стояла якась заіржавіла машина. Пізніше я довідався, що саме в цих камерах здійснюються екзекуції. Коротше кажучи, прогулянка мене не оживляла. Я робив її скоріше з почуття обов’язку, аби десять хвилин подихати свіжим повітрям. Перші дні були особливо важкими, оскільки мій організм не був пристосований ні психічно, ні фізіологічно до наглої самотності та бездіяльності. Потроху я привчився знаходити собі заняття.
Я склав для себе розклад дня: перші дві години ходив. Окреслив еліпс, найвіддаленіші точки якого знаходилися в двох протилежних вільних кутках камери. Я ретельно поміряв довжину еліпса й кожного разу рахував пройдені за дві години кола. Виявилось, що за цей час я проходжу від 7 до 8 кілометрів. Врешті, лічба мені обридла, і я почав на ходу співати пісень, рахуючи при цьому кількість пройдених кіл, що припадали на одну пісню, а потім кількість повторів цієї пісні впродовж двох годин. Спів завжди мене заспокоював. Наступні дві години я декламував поезії. Я завжди любив вірші, мав добру пам’ять і дуже багато їх знав. Особливо я кохався в німецькій ліриці. В ті дні я знав напам’ять майже всього Рільке: «Книга білдерів», «Книга студентів», «Нові поезії». Пам’ять я мав селективну й усе, що не мало ритму та краси, забував. Тож мені часто доводилося доповнювати чужі поезії власними витворами. На порядку денному були також Стефан Георг, Христіан Моргенштерн та інші. Мене тішила образність та мелодійність слів. Дві години віршів були найкращою частиною дня. Подальші дві години я заповнював заняттями з математики та фізики, для яких не був потрібен олівець.
Я пригадував теоретичні проблеми, для розв’язання яких на волі я не мав ні часу, ні бажання. Тепер же я мав змогу ними зайнятись, обдумував курс фізики, який мав би задовольнити найтупіших студентів. Решту дня присвячував проблемам житлового будівництва, що було для мене актуальним заняттям. У Радянському Союзі воно стало моїм хобі. Коли ми проектували ДСГО, мені часто доводилось міняти плани архітектора. Особливо це торкалося житлових будинків та приміщень інституту. Зрештою, архітектор поскаржився Лейпунському на безліч змін, і мене назвали «архітектор Вайсберг».
Тепер я подумки продовжував своє улюблене заняття. Проектував помешкання, що відповідали б певним вимогам. Наприклад, щоб усі покої були, по можливості, квадратними з безпосереднім входом з передпокою до кожного з них, а також пов’язаними між собою дверима. Лазенька мусить мати власне освітлення, а передпокій не займати багато місця. Мережа водогону має бути мінімальною, аби заощадити кошти при будівництві. Я будував у стилі вілл, які подумки завжди переносив до Сиверингу, передмістя Відня. Розмірковував я й над урбаністичними проблемами, з якими стикався трохи в Москві, де якраз обговорювався десятирічний план перебудови столиці. Де розмістити гаражі, якщо в 1950 році кожен мешканець Москви матиме своє авто? Найбільшою групою працівників будуть тоді водії. В пролетарській Москві нікому не приходило в голову, що працівники міністерств самі зможуть водити свої автомобілі. Я також не був винятком.
Найтяжча пора була після обіду, поки ще було видно. Під вечір мою свідомість огортав якийсь дивний спокій. Я вже не озирався навколо, а спокійно сидів собі на краю ліжка. Чи то було чекання наближення ночі, чи радість від думки про сон, чи те й інше разом?
Напевно я того не знаю. На свободі щось подібне я відчував, лише приймаючи заспокійливі ліки наркотичної дії. В усякому разі, кожного ранку я починав нудьгувати за вечором.
Поволі минали дні. Я щоразу призначав собі нові терміни початку слідства. Спочатку уявляв, що за два тижні буду вільний. Пізніше про волю я вже перестав мріяти, чекав лише одного — кінця самотності.
Певну різноманітність у моє життя вносили передачі від Оленки. Коли в перший день я отримав на обід суп, то думав, що то лише перша страва й був дуже здивований, коли виявилося, що то був увесь обід. Я не міг собі уявити, що доросла людина може насититись ячмінним супом без шматка м’яса. Пізніше призвичаївся до того. У внутрішніх політичних в’язницях давали: о 8 ранку 500 грамів хліба й кухоль чаю з одним шматочком цукру. Хліб був глевкий і малопоживний. У полудень близько трьох чвертей літра ячмінного супу й увечері знов те ж саме. Пізніше я переконався, що цього раціону заледве вистачало для того, щоб людина не померла з голоду і то за однією умови: не вільно було марнувати енергію, тобто здійснювати якісь зайві рухи. Люди перетворювалися на кістяки, але потім їхня вага стабілізувалась. Якщо ж при цьому виконувалась якась фізична робота, то швидко наставав кінець.
