— Плачек є закоренілим троцькістом. Ми маємо досить матеріалу, щоб довести це. Він приїхав з таємними інструкціями до вас. Які він дав вам директиви?
Я здався. Або він не розумів, або не хотів розуміти. Почався двогодинний допит, до чого я вже призвичаївся перед ув’язненням. Він кричав і погрожував, вимагав від мене зізнань у тому, що я отримував від Плачека контрреволюційні інструкції та вимагав відомостей про те, кому я ті інструкції передав для виконання та що з того було виконано.
Допит ставав усе монотоннішим. Я говорив одне й те ж, він задавав ті ж самі питання. Врешті, я замовк. Він припинив допит і відіслав мене до камери. Я роздягся й ліг на ліжко. Було вже одинадцята година. Не встиг я пролежати й півгодини, як наглядач відчинив «кормушку».
— Прізвище?
Він тримав у руці знайому картку, яку слідчий посилає до в’язня, коли хоче викликати його на допит. Подумалось: то неможливо, я ж щойно прийшов із шестигодинного допиту. Я назвав своє прізвище.
— На допит.
Я одягся й пішов за наглядачем. Трохи запаморочений, я увійшов до кабінету.
— Готові зізнатися чи будете продовжувати боротьбу?
Я мовчав.
— Ти, курво, фашистський пес! Чи довго будеш нас мучити?
Я мовчав.
— Де нелегальні матеріали, які дав Плачек? Чи маєш нас за дурнів? До тебе приїздив троцькістський шпигун, а ти говорив з ним тільки про погоду. Так?
Я мовчав.
— Олександре Семеновичу, ми обходилися з вами культурно й по-людськи, хотіли полегшити вам долю. Але тепер буде інакше. Не думайте, що ми не маємо в нашому арсеналі засобів, аби впоратись з таким ворогом. Пора з вами кінчати. Ми маємо досить матеріалу, щоб віддати вас під суд. Ваші розмови з Плачеком, Андерсом та Комаровим нам відомі.
— З Комаровим? — запитав я здивовано. — Що з ним трапилось? То ж наш партійний секретар.
— До нього дійдемо пізніше. А зараз візьміть ручку й підпишіть протокол.
Він сформулював мої зізнання в справі Плачека таким чином, що кожна деталь мала підозрілий вигляд. То не було прямою фальсифікацією, але акценти були розставлені таким чином, що змушували кожного незацікавленого й не знайомого з фактами читача відчути підозру, що викрито таємного антидержавного шпигуна. Я зіткнувся з таким методом фальшування в першому — так би мовити — культурному періоді мого слідства, пізніше натиск у слідстві набув більш явних форм. Слідчий тоді вже не фальшував зізнань звинуваченого, а змушував підслідного фізичним натиском до фальшивих зізнань.
Я почав читати протокол. Після декількох параграфів я зупинився.
— Мусите тут зазначити, що з приводу тієї розмови я видворив Плачека з мого помешкання відразу ж після мого повернення з Москви.
— Не маю найменшого наміру вносити до протоколу всілякі ваші вигадки.
Це був пункт на мою користь, і він не хотів його вписувати. Я попросив надати Плачеку окремий номер у будинку для гостей. Природно, я нічого не сказав адміністраторові канцелярії інституту про інцидент, а лише поінформував, що потребую свою кімнату для роботи, бо часто вдень працюю вдома. Слідчий же це записав так: «Після мого повернення Плачек полишив мою квартиру, бо стало тісно».
— Громадянине слідчий, я докладно вам розповів, чому відмовив Плачекові від свого дому. Я хотів би, щоб усе це було внесено до протоколу.
— Ти фашистський бандите, будеш мені вказувати, що я маю вносити до протоколу?!
Я підвищив голос:
— Ваші питання — то ваша справа, але мої відповіді мають бути записані так, як я говорив.
Я мовив це голосно. Полевецький підскочив, рушив до мене й схопив за комір. Я поточився.
— Не маєте права до мене наближатися, громадянине слідчий! — закричав я голосно.
— Ну що ж, ми порахуємося з тобою. — Він вийшов із кабінету і через кілька хвилин повернувся з наглядачем у формі. Він вказав на мене й промовив:
— Цей звинувачуваний виявляє впертість і ображає слідчого.
Прошу вас роз’яснити йому можливі наслідки такої поведінки.
Прибулий покопирсався у свїй теці й витяг з неї документа. Він прочитав мені параграф, що регулював відносини слідчого та в’язня.
Застеріг від ображання слідчого й нагадав про санкції, які можуть бути до мене застосовані згідно зі слідчим регламентом, включаючи ізоляцію в карцері і так далі. Зрештою, я знов відмовився підписувати протокол. Полевецький трохи поступився і вставив декілька слів, які задовольняли мої претензії. Я прочитав далі. Протокол роївся подібними упущеннями й суцільною брехнею. Виправити його було неможливо, його треба було переписати заново. Я відмовився ставити свій підпис. Вони обидва кричали на мене понад три години. Я ж був цілковито виснажений через недосипання. По трьох годинах Полевецький раптом припинив допит і крикнув до солдата:
— Забери того брудного пса, бо ми поламаємо йому ребра!
Я повернувся до камери перед самим світанком. Мав ще дві години для сну. Не роздягаючись, ліг на ліжко й миттю заснув. Через годину відчинилася «кормушка»:
— На допит!
Я поплентався за наглядачем, заточуючись від утоми. Прийняв мене знов Полевецький.
— Я переписав протокол наново. Якщо й цього разу не підпишете, накажу спровадити вас до карцера № 3. Не маю вже для вас часу.
