— Олександре Семеновичу, дивна ви людина. Живете тут усього сім років і пізнали наш господарський апарат так докладно, як його не знають радянські обивателі. Ви стали добрим адміністратором і уважно стежили за тенденціями нашого розвитку. Однак, про деякі сторони радянського життя ви, схоже, не маєте нінайменшого уявлення. Говорите про нашу країну так, наче це великомасштабний дискусійний клуб типу англійського Товариства Фабіана.
— Я дійсно не розумію, що ви маєте на увазі. Скажіть, нарешті, відверто.
— Є речі, про які відверто не говорять. Існує певна змова мовчання, яка пов’язує партійне керівництво з загалом партійної маси.
Порушення цієї конвенції хоч би навіть задаванням незручних питань, є актом контрреволюції.
— Рожанський, говоріть, нарешті, без туману. Що маєте на думці?
— Олександре Семеновичу, чи не думаєте ви, що негативні сторони карткової системи та подвійних цін були відомі нашому урядові так само, як і вам? Чи дійсно гадаєте, що члени партії, з якими ви дискутували, не знали того всього так же достеменно, як і ви?
— Чому вони тоді робили вигляд, що не знають?
— Радянські партійці виховані в такий спосіб, що розуміють прихований зміст розпоряджень, коли явно не говориться, про що саме йдеться.
— Або ви перестанете загадувати мені загадки, або я перестану з вами розмовляти.
Він присунувся до мене ближче і продовжив:
— Олександре Семеновичу, весною 1933 року в нас згинуло від голоду 11 мільйонів селян. Реальний прибуток робітника в місті зменшився до однієї десятої прибутку в 1926–1927 роках. Чи маємо ми право зараз це розголошувати?
— Як це стосується раціонування?
— Карткова система дозволила нам приховати той факт перед закордоном, а точніше перед власним народом. Номінальні ціни на продукти харчування, що їх видають у кооперативах взамін на картки, залишилися без зміни. Номінальні заробітки навіть зросли, і Сталін міг на пленумі Центрального комітету в січні 1933 року, на якому обговорювались підсумки першої п’ятирічки, спокійно стверджувати, що прибутки працюючих людей у порівняні з 1928 роком виросли на 60%. Чи пригадуєте це, Олександре Семеновичу?
…Звичайно, я дуже добре пригадав своє обурення, з яким сприйняв це повідомлення з пленуму Центрального комітету. Криза дійшла свого апогею. Мільйони селян померли, решта опухла з голоду й лежала по своїх халупах. Навіть на базарі в Харкові селяни, які втекли сюди зі своїх охоплених голодом районів, помирали щогодини. Робітники в місті теж мали вигляд мерців. Коні падали на вулицях. А Сталін, тим часом, мав незбагненне нахабство стверджувати, що добробут зріс і що відносний річний прибуток підвищився на 60%. Але карбованці 1928 року мали певну вартість, карбованці ж 1933 року внаслідок девальвації стали легшими в п’ятдесят разів. Про це Сталін не сказав нічого. Існував надійний критерій визначення ступеню девальвації грошей — це була ціна так званого торгсин-карбованця. У 1930 році радянський уряд створив спеціальні магазини, в яких продукти харчування та текстильні вироби можна було купити за валюту або золото за світовими цінами. Спочатку магазини торгсингу обслуговували лише іноземців, пізніше голодні росіяни почали приносити туди свої останні коштовності. За золото видавались бони в одиницях, які були загальновідомі під назвою торгсингкарбованців, і які пізніше навіть можна було купити на вільному ринку за звичайні карбованці. За один торсинг-карбованець можна було купити ту саму кількість товарів, що й за звичайного карбуванця до початку девальвації в 1927 році. Але вже наприкінці 1932 року плачено на вільному ринку в Москві чи Харкові за один торгсингкарбованець від 50 до 70 паперових карбованців. У той самий час, коли реальний прибуток робітників і працівників розумової праці так фантастично понизився, Сталін на пленумі Центрального комітету говорив про зростання добробуту в містах. Формально він мав право лише стверджувати, що робітники в 1933 році мали на 60% паперових грошей більше, ніж у 1927 році. Міг ще додати, що ціни залишилися ті самі, бо, дійсно, хліб у кооперативі не подорожчав.
Проявом злиднів було те, що в кооперативах не можна було дістати нічого, опріч, як тільки на один день трохи хліба і раз на місяць кілограм цукру. Саме цим був обмежений раціон простих робітників, які не користувалися жодними привілеями. Якщо ж робітник хотів мати м’ясо, сало чи молоко, він мав іти зі своїми карбованцями на вільний ринок і платити там за все в п’ятдесят разів дорожче. Але в кооперативах не вистачало навіть хліба. Двічі на рік, з нагоди великих свят, 1 Травня та 7 Листопада видавалися додаткові раціони:
