А при картковій системі певні верстви були значно привілейованими. Тільки ці привілеї мали прихований, а тому корумпований характер. Гебісти за свої 500 карбованців місячної платні могли купити більше за вчителя з його 6000 карбованців на рік. Гебісти, опріч карбованців, отримували ще й іншу валюту у вигляді спеціальних карток на продукти харчування, які вони отоварювали в спеціальних розподільниках за низькими цінами. В країні не було єдиної валюти, їх було дві: карбованці та картки. Оскільки кожна категорія товарів вимагала інших карток, існували пункти їх обміну. Ціни встановлювались адміністративно, тобто свавільно. Люди втратили критерії для встановлення розумних цін. Уряд не мав повної картини розподілу національного продукту. Грошові надходження перестали бути для працівників стимулом для підвищення продуктивності праці. У будь-якому разі заробляли невелику кількість грошей, які могли реалізувати за низькими цінами в кооперативах та державних магазинах. Усе, що зароблялось понад це, могло бути реалізоване на вільному ринку за цінами, що в п’ятдесят разів перевищували державні. Це робило всяку додаткову працю позбавленою будь-якого сенсу. Наведу лише один приклад: робітникові, який заробляє всього 50 карбованців щомісяця, цих грошей досить для того, щоб викупити за низькими цінами все, що йому належить за картками. Якщо ж він піднатужиться і заробить утричі більше, то це зовсім не означає, що він купить втричі більше товарів. Він мусив за додатково зароблені 100 карбованців купувати хліб за фантастичними цінами вільного ринку. Отже, навесні 1933 року за додатково зароблені 100 карбованців робітник отримував ту саму кількість хліба, яка в кооперативі коштувала 2 карбованці. Фактично він заробив би за трикратне збільшення продуктивності праці замість 50 карбованців не 150, а лише 52 карбованці.
При таких заробітках агітація за підвищення продуктивності праці залишалася без наслідків.
Після ліквідації карткової системи люди знов стали розуміти вартість грошей. Знов старалися їх заробляти, тим часом як раніше вони думали лише про картки на харчі. Дорога до грошей тепер пролягала через продуктивність праці, і виробництво почало зростати фантастично. Розпочалася стахановщина. Багато людей не зрозуміло зв’язку між цими двома явищами. Все йшло до того, щоб гроші стали мірилом російського господарства. Саме це стало підмурком руху раціоналізаторів, відомого світові під назвою стаханівщини.
У численних розмовах з економістами, партійними робітниками, науковцями та адміністраторами я обговорював питання ліквідації карткової системи. Частина комуністів — пам’ятаю, наприклад, розмову в домі економіста Євгеніуша Варги, молодий син якого ґвалтовно мене атаковував, — панувала думка, що повернення до вільного ринку, якщо навіть той вільний ринок був би державним, і вся торгівля залишалася в руках держави, означав би повернення до капіталізму. Ці комуністи вважали, що соціалізм означає прямий розподіл продуктів споживання між усіма обивателями, а не їх вільне придбання. Я не стверджую, що той хибний погляд був офіційною лінією партії. Це питання ніколи не дискутувалось. Центральний комітет ні тоді, коли запровадив карткову систему, ні тоді, коли її ліквідував, не цікавився ні думкою партії, ні, тим паче, думкою народу.
Про все це я розмірковував у своїй камері, з нетерпінням чекаючи приходу ночі, щоб дізнатися про правдиву думку Рожанського.
Наша нічна розмова почалася банально. Спочатку Рожанський повторив думку багатьох людей, не заглиблюючись у суть цієї справи, — про економічний контроль. До жнив 1933 року в країні було мало хліба. Карткова система дозволяла навіть малий урожай справедливо розділити. Без карткової системи і максимальних цін менш заможні залишились би без хліба. Навіть у буржуазних країнах у разі виняткового господарського становища, наприклад, на час війни, переходили до карткової системи. Я відповів:
— Рожанський, ви розумна людина. Чому ви не можете збагнути різниці між нами й капіталістичними країнами? Після закінчення колективізації уряд вирішує, хто має бути заможним, а хто ні.
Уряд розподіляє грошові прибутки народу. Як він розподіляє — то його справа. Але навіщо мати два види банкнотів, призначених для купівлі продуктів споживання — карбованці й картки? Вистачило б одних грошей.
Ми довго сперечалися на цю тему. Він не хотів розуміти, що після завершення колективізації всі гроші були під контролем держави.
Я все більше заганяв його в кут. Він щоразу знаходив інші аргументи. Нарешті мій терпець увірвався.
— Моя позиція в цій справі може бути або слушною, або помилковою. Я вважаю її слушною, але, можливо, що я помиляюся. Що це все має спільного з революцією та контрреволюцією? Треба, перш за все, мати можливість вільного обговорення тих чи інших економічних заходів у соціалістичній країні без небезпеки наразитися на конфлікт з таємною поліцією.
