— Це так, але я нічого не можу вдіяти. Це не від мене залежить.
— Коли ви замкнули мене до карцеру, де я ледь не задихнувся, ви ж не питали на це дозволу НКВС?
— Ні. Дисциплінарне покарання належить до моєї компетенції.
— У такому разі є вихід: відправте десять чоловік із нашої камери до карцеру, який зараз, напевно, порожній. Це залагодить справу.
— Вайсберг, застерігаю тебе востаннє. Ведеш небезпечну гру.
— Громадянине коменданте, запевняю вас, що я не організовував цього страйку. Люди не діяли організовано, але в тих умовах ніхто не зміг проковтнути бодай жодного шматка.
Він припинив розмову. Я повідомив товариство про його пропозицію, від якої всі відмовились і страйк продовжився. Минув ще один день, наш дух почав занепадати. Після обіду прийшов добрий наглядач і відчинив «кормушку». Ми сиділи тихо, немов миші під мітлою і впивалися потоком холодного повітря, який полинув у камеру. Наглядач на власний страх і ризик раз у раз відчиняв «кормушку» на півгодини, а коли чув кроки на сходах, негайно її замикав. Так минуло ще два дні. Ще двічі я вів переговори з комендантом. Він знову запропонував нам подвоєну прогулянку, і я знову відмовився.
На п’ятий день голодування ми дійшли межі. Більшість вимагала припинення страйку. Дехто почав бухтіти:
— Раніше треба було припиняти. Тепер уже ніхто не дасть нам другої прогулянки.
Я сидів під вікном. Ліворуч від мене сидів молодий науковець, бактеріолог, на прізвище Батюк. Поруч із ним знаходився якийсь 23-літній дуже симпатичний партійний секретар. Здається, він був другим секретарем у якомусь районі Харківської області. А може, був секретарем не партійного комітету, а комсомольського. Отак, сидячи в камері, я намагався запам’ятати людей, і з цією метою повторював про себе їхні прізвища в тому порядку, в якому вони сиділи. Я робив це свідомо, маючи на меті про все написати. Відчував, що колись вирвусь із цих катівень і буду змушений розповісти своїм товаришам за кордоном про все, що тут діялося. Сотні разів повторював собі прізвища тих 29 чоловік і все одно забув майже всі. Ніколи, ні до того, ні опісля, я не чинив свідомої спроби щось запам’ятати. Але ж зараз дуже добре пам’ятаю людей із інших камер, зате якась пітьма огорнула все, що діялося тут. Лише одна подія закарбувалася в моїй пам’яті.
На п’ятий день ми були вимушені припинити страйк. Лише один з нас, білорус, повідомив, що буде й далі страйкувати. Молодий районний секретар сказав:
— Наша спільна акція не вдалася. Тепер кожен із нас має діяти на свій власний розсуд.
Він промовив ці слова якось дуже серйозно й навіть урочисто, але я тоді не зрозумів, що він мав на увазі.
Трохи пізніше ми пішли до туалету. Я завжди ходив останнім, але того разу був першим. Не встигли зачинитися двері туалету як заскочив наглядач й заволав:
— Вайсберг, негайно до камери!
Дивуючись з того, що могло статися, я побіг за наглядачем. Перед дверима він зупинився й пропустив мене.
Вигляд камери був жахливий: уся вона була червона від крові.
Молодий районний секретар розбив шибку, схопив довгий і важкий шматок скла й встромив його собі поміж ребер в серце. Я закричав до наглядача:
— Викличте негайно лікаря!
Усе змішалося: наглядач, підкорюючись наказу в’язня, побіг по лікаря. Разом із Батюком, який був лікарем, ми перенесли хлопця до кімнати для хворих. Одразу ж прибігли комендант і санітарка. Я мусив повернутися до камери, а Батюкові дозволили залишитися. Він прийшов пізніше й розповів:
— Коли енкаведисти щось вважають за важливе, вони діють дуже оперативно. Через десять хвилин біля хворого вже був найвідоміший у Харкові хірург. Але він навряд чи допоможе. Бідолашний хлопець, він ще міг говорити, але тільки дуже тихо. Він покликав мене до себе помахом руки й сказав: «Передай моїй сестрі, що я завжди був вірним партії. Я ніколи не був ворогом народу. Все неправда. Передай це моїй сестрі. Нехай вона лишається вірною партії та державі».
Районний секретар часто розповідав нам про свою молодшу сестру. Обоє вони з дитинства були сиротами. Їхні батьки загинули від рук білих під час громадянської війни… Ми не мали надії колись побачити того хлопця. Той випадок дуже нас вразив. Ми ще гостріше відчули жорстоку несправедливість, учинену над нами. У камері не було нікого, хто б з повною самовіддачею не брав участі в будівництві соціалізму й не любив свого краю та не був вірним ідеям революції. Чому нас спіткала така доля? Чому ми маємо тут сидіти й думати про кілька ковтків свіжого повітря, замість того, щоб жити повнокровним життям й виконувати свою роботу?
Через тиждень прийшов комендант і звелів зібрати шматки скла.
Гевондян сказав йому:
— Ви дуже довго з цим зволікали, громадянине коменданте. За цей час ми всі могли покінчити життя самогубством.
— Злочинцеві це не допоможе. Він понесе за свій вчинок тяжку кару, а потім повернеться сюди.
