Тепер же, у червні, було ще гірше. До невеликого підвалу було одночасно запхнуто близько тридцяти чоловік. Ми могли лише стояти. Вікно було зачинене. Температура піднялася до неймовірної величини. До того часу я не мав уявлення про те, яким потужним нагрівальним елементом є людське тіло. Утворилася атмосфера парової лазні. У карцер не подавали ні обіду, ні вечері, а тільки півпорції хліба. Але й того знесилені спекою люди просто не могли їсти. Ми стояли один обік одного голі й розмірковували над тим, чи не вибити нам вікно. Піт постійно стікав із наших тіл, через два дні вже вкривав підлогу шаром в 1-2 сантиметри. Ми буквально задихалися від нестачі повітря. Через два дні до карцеру вкинули кримінальника. Звали його Миргородом. Він попросив підняти його вгору й без особливих зусиль вибив кулаком шибку. Але й це не допомогло, бо дуже вже було спекотно.
Будь-які протести були даремними, але Миргород був паливодою й бунтівником, він негайно почав кричати й гемселити у двері.
Ми спостерігали його поведінку з подивом. Його забрали й надягли на шість годин гамівну сорочку. Але в гамівній сорочці поза карцером було краще, ніж у карцері без неї. Його знову вкинули до нас.
Він зараз же почав кричати:
— Хай прийде лікар, лікаря мені! Суки, кати! Ви хочете позбавити нас життя? Курви, я выебу вас в ваши поганые рты.
Не було ніякої змоги його вгамувати. Як ми довідалися пізніше, то був в’язень, який не вилазив з карцеру. Був він малий, білявий, рябий і мав божевільний погляд. Певно, був психічно хворий. Безугавно кричав три години. Нарешті прийшов комендант і відчинив «кормушку»:
— Що ти хочеш, Миргороде? — і поманив його до себе порухом руки.
Миргород натомість відійшов до протилежної стіни й кричав:
— Мені потрібен лікар, а не ти, кровопивець!
— Лікар не для вас. Тут карцер, а не санаторій. Якщо не заспокоїшся, отримаєш ще тридцять діб карцеру. Я повідомлю про твою поведінку слідчого. Ану йди сюди!
Миргород почав пробиватися вперед. Біля дверей стояла діжка, в яку ми відправляли свої природні потреби. «Параша», як називали її в’язні. Зменшено Параска, дівоче християнське ім’я. Раптом Миргород хапає тяжку діжку і виливає її вміст через отвір в дверях на коменданта, з його уст при цьому хлинув потік образ, які неможливо відтворити. Політичні отетеріли. Ми дуже добре знали, чим це мало скінчитися: каральна експедиція ДПУ й масова екзекуція. Ми ніколи не переживали нічого подібного. Дивна річ, але нічого не сталося.
Лише забили дошкою вибиту шибку.
Наступного дня прийшли два лікарі й відчинили «кормушку».
Потік свіжого повітря полинув до камери й наші випари одразу сконденсувалися. Густий, білий туман закрив наші тіла від очей лікарів, які дуже поперелякувались, звеліли відчинити також і двері й запитали, чи є хтось хворий. Через дві години було відчинено вікно.
Це було полегшенням, але через кілька годин температура піднялася знов. Я був щасливий, бо стояв біля вікна. Вузький струмінь холодного повітря поволі стікав пологим підвіконником. Увесь потік повітря мав розмір у кілька сантиметрів. Я підставив під нього розпалену руку й нахилив уста, аби вхопити той потік. Сусіди помітили переваги моєї позиції. Довелося мінятися. Через два дні частину в’язнів забрали, з’явилася можливість присісти. Вранці нас повели до вмивальні. Ми по черзі лягали на весь зріст на чотири раковини під чотири відкриті крани. Півхвилини кожен із нас насолоджувався казковим душем з холодної води. Ми всі були певні того, що отримаємо пневмонію. Але обійшлося, ніхто не захворів.
…Провівши тиждень у карцері, я повернувся до камери. Малий Гевонді підняв руки догори, вжахнувшись мого вигляду. Ніхто не зміг мене впізнати.
З нагоди карцеру я пропустив «лавочку»: лавошник приходить раз на місяць приймати замовлення. Після перебування в карцері я дуже потребував поживних харчів і попросив Гевондяна, аби той позичив мені півкіло солонини й пообіцяв повернути борг у наступному місяці. Македон почав його відмовляти:
— За цей час ти можеш полишити камеру, або Вайсберг її покине. І залишишся без свого сала.
— Яка ти погана людина, Македоне. Нікуди Вайсберг не дінеться. Вайсберг уже належить до в’язничного інвентарю. А якщо Бог буде настільки ласкавий, що пошле мене до Персії, я полишу вам усе, що матиму. Ще й пришлю вам багато грошей. А зараз Вайсберг потребує сала більше, ніж будь-хто з нас.
Македон дійсно був негарною людиною. Останнім часом він вичерпав свої кредити в «лавочці» й з липня був приречений користуватися нашою допомогою. А тепер нацьковує одного на другого.
Він був безмежно заздрісним. Не міг знести, коли хтось мав кращі шкарпетки або краще за нього на чомусь розумівся. У квітні дійшло до бійки через дрібниці. Йшла розмова про північні табори та про полярну ніч. Один із селян запитав, скільки місяців та ніч триває. Хтось відповів йому, що близько двох з половиною місяців.
Македон втрутився:
— Я був на півночі. Там темно 120 днів.
