Ми вирішили оголосити голодування. Як тільки наглядач це помітив, комендант з’явився знов.
— Чому не їсте? — запитав він.
Ніхто не відповідав.
— Вайсберг, чому не приймаєте їжу?
— Не знаю, громадянине коменданте, чому інші не їдять.
— Вайсберг, чому не їсте ви?
— Не можу їсти в таких умовах. Дуже жарко. Пропав апетит.
Опівдні повторилася історія, знана мною по карцеру. Ми роздяглися, з нас полився піт. Вікно було тут більше, ніж у карцері. Зате сонце цілий день безжально розжарювало бляшану коробку, у той час як у карцері вікно виходило на північ.
Увечері прийшов комендант. Не сказав ні слова, ми також. Лише Македона чомусь забрав до іншої камери. Було це дуже знаменно. В сусідній камері по правій стороні сиділо, як це ми вже знали, двадцять чотири чоловіки. Натомість по ліву сторону лише троє. Ще далі — лише один. Навіщо це було так зроблено?
Наші люди не могли цього зрозуміти. Більшість із них уже мала за плечима слідство й зізналася в усьому, у чому тільки від них вимагали. Чекали на вирок «ОСО», щоб податися до таборів. Навіщо знущались над цими людьми?
Увечері забрали трьох. Ми намагалися якось дати собі раду.
Треба було розмістити 29 чоловік. Камера була видовжена, розмір мала 4 на 2 метри. На правій стіні одне над другим два ліжка, які можна було підняти й приторочити до стіни. На лівій стіні лише одне ліжко. Колись це була одиночка. Ліжка мали розмір 2 метри на 80 сантиметрів. При опущених нижніх ліжках між ними залишався прохід шириною близько 30 сантиметрів. На обох цих ліжках я розмістив «валетом» вісім осіб, по чотири на кожному. Четверо лежали бік о бік на одному ліжку, а їхні ноги знаходилися на другому ліжку поміж тілами сусідів. Так само лежала друга четвірка.
Під ліжками в той самий спосіб могли розміститися лише сім чоловік, оскільки ніжки ліжок займали трохи місця. Таким чином вдалося розмістити 15 душ. Ліжка ділили камеру таким чином, що під вікном лишався простір на кілька сантиметрів ширший, ніж біля дверей. Під дверима стояла згадана шафка. Близькість вікна давала трохи прохолоди. Я помістив там шість душ. Вони могли лежати тільки на боці. Однак, у такому положенні на цементній підлозі довго не влежиш, бо тазові кістки починають нестерпно боліти.
Треба підкорчити ноги. Щоб не втратити через це місце, троє людей, які мали голови під правою стіною, лягали обличчям до вікна. Ті ж троє, чиї голови були під лівою стіною, лягали обличчям до дверей.
Обидві групи вкладалися в такий спосіб, що кожен мав стопу свого партнера у себе на грудях. Кожні дві години всі поверталися за командою на другий бік. Під дверима в той самий спосіб було розміщено чотири чоловіки. Таким чином, двадцять п’ять чоловік було розміщено. Залишалося ще четверо людей і верхнє ліжко.
Доки нас було 29 і нікого не викликали на допит, проблема була нерозв’язною, бо ніхто не хотів мати справу з верхнім ліжком.
Стеля мала вигляд склепіння. Вікно було дуже мале і закінчувалося за метр нижче склепіння. Внаслідок цього вгорі утворився мертвий простір, у якому стояло нерухомо розпечене повітря й де було спекотно, як у печі.
Опівночі, на наше щастя, трьох було забрано на допит. Я обрав собі верхнє ліжко. Було жарко, зате я був один. Поки лежав голим і нерухомо, ще можна було якось терпіти. При найменшому порухові я обливався потом, який стікав з мене додолу.
Через два дні підлога вкрилася шаром поту товщиною в сантиметр, який тхнув аміаком. Пізніше ми помітили, що відпала потреба ходити до туалету мочитися. Рідина виходила з організму потом.
Уранці ми підіймали ліжка й складали вбрання так, щоб можна було на ньому сидіти. Сідали, притулившись один до одного.
Підібгавши ноги, ми могли всі, хоч і дуже скупчено, знайти для себе місце. До 10 ранку ми могли ще відпочивати. Потім з’являлося сонце й ставало жарко, як на сковороді. Бляшаний ящик на вікні розжарювався. Ми брали відро води й поливали нею бляху. То давало трохи прохолоди, але додавало вологи. Вода випаровувалась, пара заповнювала камеру. Раз у раз ми поливали вікно, доки не прийшов комендант:
— Хто ллє воду на вікно? Якщо не припините, не даватиму води.
Голодування тривало вже два дні. Потім мене викликав комендант. Його тон був доброзичливий.
— Вайсберг, голодівка — то антирадянська демонстрація. Я про неї ще не повідомив. І не зробив цього, керуючись саме вашими інтересами. Якщо про неї довідаються, накажуть розстріляти половину з вас, і перш за все тебе. Іди нагору й припини голодування.
— Я не маю ніякого впливу на людей. Люди просто не можуть їсти в таких умовах. Це безсовісно й ганебно напхати стільки людей.
— Я нічим не можу зарадити. Зроблю все, що в моїй владі. Дозволю вам другу прогулянку.
— Цього мало. Виводьте нас чотири рази до туалету й залишайте відчинену «кормушкой» в дверях, аби свіже повітря охолоджувало камеру.
— Ви збожеволіли, Вайсберг? Я не можу полишати камеру відчиненою. Якщо про це довідається НКВС, то я опинюся серед вас.
— Нам немає чим дихати. Ми перемремо через кілька тижнів. Як довго людина може так витримати? Ніхто ж із нас не провинився.
