Упродовж останніх шести місяців ми почали помічати, що до камер потрапляло багато чекістів. Розповідали про це люди, які поверталися з «брехайлівки». Але в малих камерах корпусу 2, в яких я провів увесь свій час на Холодній Горі, жоден із них не сидів. У цій загальній камері я зустрівся з ними вперше.
Найцікавішим серед них був Брауде. Якось півтора роки тому я зустрічався з ним у Рєзнікова. Він допитував мене про іншого звинувачуваного, котрого я знав ще по Відню. У листопаді 1938 року він сам був арештований і доставлений безпосередньо до нашої камери.
Коли він зайшов, підвівся інший в’язень, котрого Брауде бив, і хотів з ним поквитатись. Ми їх розвели. Пізніше я змінив своє місце й підсів до Брауде. Був він рудий, дрібний, але міцно збудований.
Я запитав його:
— Навіщо ви били того чоловіка. Ви дійсно вірили що він шпигун?
— Ви мене вважаєте ідіотом!? Де ви бачили шпигунів?
— Навіщо ж ви його били?
— Бо я не хотів опинитися тут передчасно. Не дуже вже тут у вас приємно.
— Вам хтось наказував його бити?
— Здуріли? Хто в нас може видати такий наказ? Ніхто не має права бити в’язнів.
— У такому разі я не розумію, навіщо ви це робили. Що б сталося, якби ви цього не чинили?
— Нічого. Він просто ні в чому не зізнався б.
— А навіщо вам були потрібні його неправдиві свідчення?
— Вони були потрібні не мені, а іншим. А взагалі дай мені спокій.
За годину я поновив розмову:
— Що сталося б, якби він не зізнався?
— Нічого. У такому разі я мусив би написати рапорт до керівника з висновком: слідство не дало результату. В’язень невинуватий.
— І що тоді?
— Мене б звільнили.
— Ну й що з того?
— Чим він кращий за інших? У мене було таких, як він, — двадцять, і ніхто з них не був шпигуном.
— Уявімо, що ви написали рапорт про те, що всі вони невинуваті. Що сталося б з вами?
Він засміявся.
— Справа ніколи не могла зайти так далеко. Першого можливо, й звільнили б, але другу справу передали б іншому слідчому на перевірку. При третьому випадку я був би викликаний на килим до начальника. Після четвертого був би арештований за саботаж. Без биття ми не могли видобути з людей ніяких зізнань. Через рік ми вже не мали ні часу, ані людей для «конвеєрів».
— Сам же кажеш, що бити заборонялось, то навіщо ж били?
Він не відповів. Я не думав, що від сорому. Не хотів говорити, бо був обережним.
Протягом найближчого тижня ми подружилися. Я поновив своє питання:
— Чи справді заборонялося бити?
— Справді.
— Тоді поясни мені одне: бити почали певного дня десь 17 чи 18 серпня. Скрізь і одночасно. По всій країні від Архангельська до Одеси й від Владивостока до польського кордону. Як могло це відбутися без централізованого наказу? Може, то була неправда? Можливо, люди з інших міст брехали?
— То правда. Не брехали, але наказу бити не було.
— Але як це зрозуміти? Як слідчі по всій країні могли порозумітися, щоб одного й того ж дня почати бити своїх в’язнів?
— Дай мені, нарешті, спокій. Не випитуй, бо мені не можна говорити. Я не такий вільний, як ви. Моє становище й так гірше вашого.
— Слухай, Брауде, повір, я не провокатор. Ти знаєш про це краще, ніж усі інші. Я сиджу тут уже два роки й досі ще не зрозумів, що тут діється. Хочу зорієнтуватись. Допоможи мені в цьому.
— Допоможу вночі.
Та ніч була переповнена емоціями. Брауде запинався, коли говорив. Він не хотів називати речі своїми іменами, а лише робив натяки. Я вже сам мав до всього доходити. Але я потребував фактів й заганяв його в глухий кут. Я допитував його незгірш за слідчого.
У мене з’явилася реальна можливість підняти, нарешті, край завіси над таємницями, які приховувалися від мене впродовж двох років і я не міг милувати його. Він трохи залежав від мене, бо ніхто не хотів з ним спілкуватися чи виявляти йому свою приязнь.
— То як же було з биттям? Чи був наказ згори?
— Ми ніколи не отримували письмового наказу. Було інакше.
— А як саме?
— Між мною та Сталіним є лише двоє людей. Чи тепер розумієш?
Я перервав його:
— Ким ти, власне, був?
— Ніким надзвичайним. Лейтенантом Держбезпеки.
— То чого ж у тебе були такі близькі стосунки зі Сталіним?
— Подумай добре сам. Хто були твої адміністративні начальники?
— Колись Бухарін, потім Арманд і П’ятаков.
