— У такому разі ти стояв ще ближче до Сталіна, ніж я. Бухарін та П’ятаков мали безпосередній контакт з «хазяїном». Якщо ж візьмеш останнього робітника в Радянському Союзі, то поміж ним і Сталіним стоять щонайбільше троє людей. Як за партійною лінією так і за адміністративною. Робітник, звичайно, знає директора свого заводу. Цей останній знає керівника Управління, а той Народного комісара. А Народний комісар уже безпосередньо контактує зі Сталіним. За партійною лінією все це має аналогічний вигляд. Рядовий член партії контактує з секретарем районної партійної організації. Всі районні партійні секретарі Харківської області отримують вказівки від секретаря обласного комітету партії. Секретар обласного комітету партії може вступати в безпосередній контакт зі Сталіним. Дехто звертається до Сталіна через секретаріат Центрального комітету. Але завжди щонайбільше три душі стоїть між Сталіним й найпростішими людьми на місцях.
Я задумався. Він мав рацію. То дійсно було дивним — як мало людей з’єднувало маси з осередком влади.
— Так, Брауде, але що це має спільного з нашою проблемою?
Був централізований наказ бити чи його не було?
— Чи треба все так виразно казати? Невже сам не здогадуєшся?
— Не хочу сам здогадуватися, хочу знати.
— Як довго ти в нашій країні?
— Вісім років. Але з такими речами ніколи не зустрічався.
— Тим гірше для тебе. Тебе могли арештувати набагато раніше.
У нас про такі речі не говорять. Одні роблять натяки, а другі вже самі здогадуються про все, що треба. Саме в такій формі передавали нам деякі директиви.
— Розтлумач мені це від початку до кінця. Я прошу тебе.
— Як я вже сказав, раз на тиждень я бачив начальника Харківського НКВС. Начальник, як мінімум, раз на два місяці їздив у Москву до Єжова. В Народного комісара зустрічалися начальники НКВС усіх областей й отримували там усні директиви. Поза тим мали безпосередній телефонний зв’язок з Єжовим. Єжов постійно спілкувався зі Сталіним. Думка Сталіна доходила до мене через двох посередників.
Я мав її виконувати.
— Але ж як усе-таки було з биттям?
— Я не можу розповісти тобі докладно, як це було, бо не був присутнім, коли Сталін розмовляв про це з Єжовим. Але я можу собі уявити, як усе відбувалося. І ти також можеш собі це уявити, не змушуючи мене вести небезпечних розмов. Хто ти, зрештою, є?
— Я фізик.
— Я не питаю про твій фах. Хочу знати, до якої організації ти належиш?
— Я не належу до жодної організації.
— Я знаю, що в нас немає ніяких організацій. Я хотів би знати в чому тебе звинувачують.
— Кажуть, що я бухарінець.
— Уяви собі, що Сталін гукає Єжова й говорить йому: «Треба вияснити, чи нема контактів між колишніми бухарінцями та німецьким гестапо». Єжов викликає обласних керівників: «Треба викрити контакти між німецьким гестапо та колишніми бухарінцями». Ця дрібна заміна сталінської директиви означала дуже багато. Ймовірно Сталін сподівався на те, що Єжов сам від себе загострить директиву. Керівники обласних управлінь звертаються потім до нас, слідчих, і кажуть без письмового наказу: «Треба зробити найенергійніші кроки щодо викриття контактів між німецьким гестапо та людьми Бухаріна». Ми самі потім маємо здогадуватися, які то мають бути «енергійні кроки». Без биття ніхто з вас не зізнається, що є шпигуном гестапо, бо взагалі ніяких шпигунів немає. А якщо і є, то один на десять тисяч та й той не бухарінець. І ось один із слідчих починає бити. Я не знаю, чи начальник давав йому стосовно цього усний наказ. В усякому разі я ніякого наказу не отримував. Але інші вже знали, що начальник не протестує проти биття, принаймні доти, доки людину не заб’ють на смерть. Перший, хто почав бити, досяг успіху.
Потім усі пішли по його слідах. Усе це розігралося в другій половині серпня 1937 року. Стороннім особам здається, що був письмовий наказ згори. Биття зникне не далі, як через два місяці. Й цього разу не буде ніякого наказу. Бо інакше треба було б зізнатися, що в НКВС били.
— Добре, але з кого почалися арешти бухарінців?
— Ми мали списки старих опозиціонерів. Якщо йдеться про троцькістів, то справа була дуже простою. Вони явно виступили в 1926-27 роках і були з того часу нами занотовані. У 1936 році ми їх заарештували й притисли до стіни. Тоді ці люди видали своїх близьких. Ці видали інших і так далі. Лавинний закон. Коли йдеться про бухарінців, то ця справа була не простою. Прихильники Бухаріна з самого початку маскувалися. Але були й такі, що під час колективізації протестували проти аграрної політики. Особливо в кінці 1932 року, коли вся країна потрапила в лещата катастрофи голоду, й люди почали між собою про це розмовляти. Ці розмови зареєстровані в наших теках. Ці люди проходять у нас як бухарінці. Вони й стали головними вербовщиками. Арештовуємо їх, і ти можеш собі уявити, що сталося потім. Вони капітулюють і видають нам усіх ідеологічно до них наближених. Кожен новоарештований знову видає нам подальших. Але все це скоро має припинитися.
— Ти певен того?
— Абсолютно певен.
— Чому так вважаєш?
