— Це вам не вдасться. Мусите в чомусь зізнатися.
Я не сприймав його серйозно, бо вважав його поведінку анахронізмом.
Другий раз мене викликали в зв’язку зі свідченнями в’язня на прізвище Гусак, молодого інженера, який працював на нашій дослідній станції. Ще рік тому він «зізнався», що належав до моєї організації і що я його завербував.
Слідчий запитав мене:
— Чи підтверджуєте зізнання Гусака?
— Ні.
— Що хочете в них спростувати?
— Дві речі: по-перше, я не контрреволюціонер і, по-друге, я не вербував Гусака.
— Що ви можете сказати про Гусака?
— Особисто я ніколи не почував до нього симпатії, але з цього приводу не можу стверджувати, що він контрреволюціонер. Якщо сказати правду, то я завжди вважав його за вашого вивідувача.
— З цієї причини ви мали з ним погані стосунки?
— Мабуть, що так.
— У такому разі розпишіться.
Я розписався. Слідчий явно був задоволений моїм зізнанням.
Я відгадав його наміри. Вони хотіли звільнити Гусака й мусили очистити його тим протоколом від фіктивних гріхів. Погані стосунки зі мною мали покращити його становище.
Потім я просидів багато тижнів, упродовж яких ніщо не відбулося, і я був певен, що критичний для мене час минув. Буду або звільнений, або депортований. Чому вони так довго зволікають?
Я вже став схожий на кістяк. Голодував страшенно. О 6 ранку отримував шматок хліба. Я вживав його порціями, поділивши на п’ять частин, щоб вистачило до вечора. Але вже до 11 я з’їдав усе. Не варто терпіти голод, коли маєш хліб під подушкою.
Надвечір я завжди слабшав від голоду. Потрапляв у конфлікт з наглядачем, оскільки намагався трохи опертися об стіну. Я просто не міг висидіти до 11 вечора випроставшись. Наглядач був чемний, але невблаганний. Кожні кілька хвилин відчиняв «кормушку» й мовчки вказував на мене.
Іншим джерелом конфліктів був сон. У Харкові два роки я спав одягненим. Узимку навіть у плащі, й нікого це не турбувало. У Києві ж панувала гігієна. Треба було роздягатися. Невільно було тримати руки під ковдрою. Наглядачі повинні були бачити руки, аби унеможливити спробу самогубства. В одній із камер в’язень протягом кількох ночей зсукав собі під ковдрою мотузка, на якому потім повісився.
Мої плечі мерзли, і я не міг заснути. Пробував переконати наглядача, але марно. Врешті почав накривався з головою, не звертаючи увагу на наглядача.
Але то був досвідчений наглядач. Він не кричав, але кожні п’ять хвилин відчиняв «кормушку». Це будило інших, і вони примусили мене до капітуляції.
Три ночі поспіль я не спав, доки не знайшов вихід: зробив у ковдрі отвори, через які вистромив руки. Наглядач бачив руки, а в той час мої плечі були прикриті. Ми порозумілися на цій підставі.
Нудьга була смертельна. Сімнадцять годин на добу доводилося сидіти без діла. Побут на Холодній Горі розбестив мене. З трудом я звикав до монотонного життя в Києві.
У кінці травня прийшла людина, з якою я заприятелював. Це Іван Дмитрович Ярошенко. Був він менший середнього зросту й дуже самовпевнений. Його гранатове вбрання було незабруднене й видавало військового. Він сидів на своєму ліжку біля вікна, поводив себе дисципліновано і спокійно. Часом стояв виструнчений так, неначе проковтнув кілок. Певно гадав, що, незважаючи на малий зріст, надасть собі своєю поставою більшого авторитету.
Ярошенко останнім часом був керівником якогось тресту в Києві.
Він прожив авантюрне життя. Його батько був портовим робітником у Владивостоці. Коли в 1917 році вибухнула революція, двадцятирічний Ярошенко був моряком на російському військовому кораблі. Він полишив свій корабель і приєднався до Червоної гвардії, а пізніше перейшов до партизанів. Там, на Далекому Сході, за радянську владу боровся Лазо — партійний вождь; богатирські вчинки Лазо зробили його ім’я відомим у найвіддаленіших закутках цілого краю. Далекий Схід був цитаделлю контрреволюційних білих генералів, які тут мали підтримку в японській інтервенції. Боротьба проти генералів та японців кілька років велася підпільно. Ярошенко подався до Лазо й виконував у нього важливі функції, зокрема, організовував диверсійні акти в тилах неприятельського фронту. Пізніше Лазо був схоплений японцями й замордований диявольським способом. Якщо не помиляюся, його було спалено в топці паровоза. Ярошенко продовжував боротьбу з рештою партизанів, аж поки вся Далекосхідна територія не була очищена від японців та білих. Він часто розповідав нам про свої пригоди, і його розповіді допомагали нам проводити час.
— Якось я отримав завдання висадити в повітря важливий залізничний тунель. Я послав на місце спостерігачів. Вони принесли звістку, що тунель дуже охороняється. Напад міг обернутися великою кількістю жертв і міг закінчитися нічим. Я вже сконцентрував поблизу тунелю 150 чоловік малими групами в гірському лісі. Звелів їм повернутися, пообіцявши самому залагодити справу. Наші техніки вмонтували заряди динаміту разом із запалами в дві скриньки.
Я поїхав на залізничну станцію, будучи вдягненим під селянина з вантажем зерна, з наміром сісти на потяг, що йшов через тунель.
