Вурста був дуже витривалим щодо биття. Він витримав ще одну ніч, не зрадивши секретаря. Наступного дня його було спроваджено до начальника нашого відділу, який заборонив подальше биття.
Незважаючи на перелом, вони намагалися вживати старих методів.
Нова лінія поведінки з трудом прокладала собі дорогу.
Поволі до камери повернувся спокій. Вурста став членом нашого колективу, але членом другого гатунку. Ми повернулися до наших аполітичних розповідей.
Якось увечері я розповідав про свою роботу, про дослідну станцію охолодження до низьких температур, яку збудував.
Богуцький поїхав до лікаря. Лікар знаходився в головній в’язниці. Минуло майже дві години, коли він повернувся. Деякий час він прислухався, а потім перервав мене.
— Давай говорити про щось інше, — сказав він із роздратуванням.
Вночі Вурста пішов на допит. Богуцький запитав інших, про що я розповідав. Потім напав на мене — Ти здурів, Олександре Семеновичу? Як можеш говорити такі речі при шпигунові?
— А що я такого розповів?
— На підставі твоєї розповіді кожен ворожий льотчик зможе розпізнати станцію.
— Ти також міг би про неї все взнати, якби заглянув до харківського телефонного довідника.
— Але я тоді нічого не знав про її призначення.
— Я також нічого не говорив про конкретні наші роботи. Незалежно від того, Вурста вже ніколи не зможе передати своїх свідчень.
— Ти не знаєш, що цих людей масово вимінюють за наших.
Генерал довго не міг заспокоїтися. Інші також напали не мене.
Я перестав їм відповідати.
Через кілька днів після цього інциденту мене викликав слідчий.
Хтось йому вже доніс про цю справу. Можливо, наглядач, бо сперечалися ми голосно. Наглядачі в Києві носили м’яке взуття і часто підслуховували в’язнів за дверима, які не чули їхніх кроків.
Це був той самий слідчій, що й два місяці тому. Тоді він не справив на мене ніякого враження, сидів холодний, сердитий, недоступний. Тепер же прийняв мене блідий від гніву, звелів стати під дверима й почав:
— Ти, суко, негіднику! Брудному шпигунові передаєш державні таємниці? Ти ж був членом партії, а тепер видаєш речі, які тобі довіряла держава? Чи втратив всяке почуття обов’язку й честі? Чи в тобі вже нічого не лишилося, що зраджуєш країну? Будеш за це відповідати, це тобі так не минеться.
Коли він так кричав, я усвідомлював собі, якою безглуздою була ця сцена. Як він сам себе демаскував, апелюючи до мого почуття гонору як комуніста й радянської людини. Я мав час для того, аби заспокоїтися.
— Громадянине слідчий, — почав я, як тільки він заспокоївся настільки, що я міг вставити слово, — я звинувачений у шпигунстві.
Скажіть мені, чи ви вірите в це звинувачення?
— Не намагайся мене провокувати, злодію. Чи тримав би я тебе у в’язниці, якби не був переконаний в тому, що ти шпигун, і, до того ж, шпигун найнебезпечніший, із тих, яких ми тут тримаємо. Невинуваті в нас не сидять.
— Громадянине слідчий, у такому разі я не розумію вашого обурення. Що трапилося? Двоє шпигунів просто обмінюються між собою інформацією. Якщо я є таким же шпигуном як і Вурста, то чому ви не апелюєте до його почуття гонору?
Я хотів ще продовжити, але це мені не вдалося. Слідчий підхопився, червоний від гніву, йому забракло слів. Він одразу зрозумів, що його слова, якими він докоряв мені як партійцеві, здемаскували ту криваву комедію. Схопивши мармурове прес-пап’є зі столу, він пошпурив його мені в голову з усієї сили, але воно лише черкнуло по моїй голові. Слідчий пробіг мимо мене, вискочив із кабінету й заволав до конвоїра:
— Забери цього гада! Забери, доки я його не вбив!
Коли я повернувся до камери й розповів про цю розмову Богуцькому, він аж затанцював від захоплення.
— Чудово, — загукав він, — молодець, Олександре Семеновичу. Заткнув його. Ці ошуканці завжди ведуть себе так, немов мають нас за винних. А тут хтось підходить і заганяє їх у глухий кут. Ти заслужив нагороду!
Старий довго не міг втихомиритися. Я також тішився, навіть коли перше піднесення минуло.
На початку липня до камери увійшов 68-літній селянин. Прибув він із Тирасполя, столиці Молдавської республіки. Павло Андрійович Гончаров був взірцем невичерпної сили та здоров’я. Був він двометрового зросту, міцний і широкий. То була чудова людина. Мав довгу білу патріаршу бороду, рожеве обличчя без зморшок і розумні очі, які свідчили, що він втішався життям і не збирався від цього відмовлятися навіть у в’язниці. Був дуже добродушним і довірливим.
Гончаров був представником особливої групи контрреволюційної релігії. Павло Андрійович був головою тираспольської секти старовірців.
Релігія ніколи не заборонялася в Радянському Союзі, але уряд і партія вживали різноманітних агітаційних та адміністративних заходів, аби обмежити її вплив. Вірні самі мусили утримувати церкви.
Якщо не вистачало грошей на поточний ремонт церкви, міськрада чи сільрада визнавали цю церковну споруду за аварійну і відбирала її. У такий спосіб одна з харківських церков стала радіостанцією.
