Але в той час заборонялося провозити цивільних. Я підмовив російського кондуктора товарного потягу дозволити мені проїхати лише дві станції, і він погодився на це за чверть кілограм тютюну. Я розмістився зі своїми скринями в останньому вагоні. Посередині тунелю я запалив шнура й викинув обидві скриньки з вагону. Коли поїзд виїхав з тунелю, я вискочив із нього. Через хвилину пролунав страхітливий вибух, який завалив частину тунелю.
Ця історія мала своє закінчення. Кількома роками пізніше я був головою міськради в Хабаровську. Прийшов до мене якийсь залізничник зі скаргою, що в нього було відібрано помешкання. Я впізнав у ньому мого кондуктора з тунелю. Він же мене, звичайно, не впізнав.
Коли він уже хотів іти, я затримав його.
— Товаришу, я дам тобі інше помешкання. Буде воно кращим, ніж старе, але перед тим ти повинен мені сказати, де ми зустрічалися.
Чоловік безпорадно дивився на мене.
— Я ніколи вас не бачив, товаришу голово.
— Бачив, бачив, — відповів я, — лише добре приглянься. Від цього залежатиме, чи отримаєш ти житло, чи ні.
Його очі хижо зблиснули, він кинувся до мене не інакше, як з метою вчепитися в горлянку.
— Ти винуватий у тому, що вони зі мною зробили! — закричав він у великому збудженні. — Ти висадив в повітря тунель, і це наробило мені багато клопоту. Японці арештували мене й катували в тюрмі три місяці.
Я заспокоїв його і дав йому добре помешкання. Він його заробив. Тримісячне слідство в японців не було дрібницею.
Під час громадянської війни Ярошенкові часто доводилося переходити маньчжурський кордон, щоб організувати транспортування хліба для Червоної армії. Він залучав хунхузів — китайських розбійників — на службу російської революції. Те, що він розповідав про ті часи в Китаї, перевершувало всякі можливі витвори моєї фантазії.
Якщо навіть лише частина з того є правдою, то ті часи були шаленими.
Ярошенко зробив потім звичайну кар’єру комуніста, що мав заслуги в часи революції. А наприкінці 1937 року його було заарештовано. В очах ДПУ він був японським шпигуном. Опріч того, разом зі своїми старими товаришами з партизанського руху готував збройне повстання. Ярошенко витримав слідство, не визнавши нічого.
Я запитав Богуцького:
— Навіщо, власне, арештовують колишніх партизанів?
— Чекісти вважають, що партизани для них небезпечні. Партизани ще й досі тримаються разом і розмовляють про минулі часи.
Вже це й привернуло їхню увагу. А потім: люди, які вже раз пішли до лісу за свободу, можуть вчинити це ще раз. Чекісти не можуть цього допустити.
Ярошенко вніс до нашої камери нові віяння. Був він амбітний, дисциплінований, енергійний. Примушував нас до щоденної гімнастики. Я опинався, бо був дуже слабким. І тоді він сказав:
— Олександре Семеновичу, я дам тобі їсти.
Надійшов день «лавочки». Ярошенко мав гроші й закупив максимально дозволену кількість харчів, якими потім порівну ділився зі мною. Я спочатку відмовлявся і брав лише хліб. Але він дуже розсердився і заявив, що я ображаю його товариські почуття. Зрештою, я погодився, з того часу він регулярно підгодовував мене.
Ярошенко мав багато негативних рис: був амбітний, гонористий і дуже вразливий. Опріч усього, не терпів повчань у присутності сторонніх. Коли якось я його поправив, він дуже розізлився, повністю втратив контроль над собою, влаштував дуже неприємну сцену і вилаяв мене огидними словами. Після цього моя матеріальна залежність від нього почала мене пригнічувати. Я змінив ліжко з тим, щоб ми не були сусідами і перестав вживати їжу, яку він мені пропонував.
Ярошенко це помітив і також перестав їсти. Та взаємна голодівка тривала декілька днів. Врешті зав’язалася розмова.
— Навіщо допікаєш мене, Олександре Семеновичу? Навіщо ображаєш? Я не зробив тобі нічого поганого. Згинеш марно, коли не будеш їсти того, що я тобі даю. Я не можу дивитись, як ти голодуєш.
Ми порозумілися й знову почали їсти разом.
Нескінченно довго тяглися дні, кожен уже знав історію слідства інших. Нових прибульців не було. Нам бракувало інформації для політичних дискусій, а поза тим ми не хотіли думати ні про слідство, ні про політику. Ярошенко запропонував, аби кожен із нас розповів цікаву історію зі свого особистого життя чи з життя своїх приятелів. Без політики! Ми погодилися…
Справжній Шпигун
Його звали Григорій Григорович Вурста, одягнений був як молодий колгоспний селянин. Ми почали, як звичайно, розпитувати.
— Звідки ти?
— З-за кордону.
Нічого в цьому не було незвичайного. Я також був із-за кордону.
— Як давно ти в Союзі?
— Два дні.
Це вже було щось інше. Це була сенсація. Два дні! Ми вже давно забули, що є така річ як закордон. Богуцький звернувся до нього:
— Два дні тут, і вже у в’язниці? Не розумію, як це тобі вдалося?
— Я хотів вступили на російську службу і для цього перетнув кордон. Шукав поста ДПУ, аби здатися. Але ще не встиг його знайти, як був арештований. Мені не повірили.
— Звідки походиш?
— З Польщі.
— Поляк?
— Ні, росіянин, походжу з Закарпатської Русі. Я громадянин Чехословаччини.
