— Повторіть ваші зізнання проти Вайсберга.
В’язень почав щось пошепки говорити. І тут я його впізнав.
Був то Обреїмов, колишній директор, професор, член-кореспондент Академії наук. Колись то була людина з власною волею і власною гідністю. Що з ним сталося? Фігура воскова, мова уривчаста. Він щось тихо й байдуже мурмотів собі під ніс. Я не розумів ані слова, та і взагалі не слухав, настільки я був вражений його виглядом. Цей беззубий рот, ці рухи конаючого. Я дружив із ним у той час, коли він ще був людиною. Він був моїм першим директором. Щовечора я обговорював з ним поточні виробничі питання й плани на майбутнє.
Ми були настільки близькими, що обговорювали також політичні проблеми. Обреїмов був людиною старої школи, дуже оригінальною, хоч і трохи звихнутою. Всі його погляди завжди були багатозначними. Він був марнославний і амбітний. Завжди переоцінював свою роль. Йому завжди бракувало відваги як фізичної, так і інтелектуальної. Попри все, він був людиною високоінтелігентною і дуже освіченою. Але зараз переді мною сиділа лише його тінь.
Ця тінь заворушилася й почала говорити, але тримала голову опущеною й уникала дивитися мені в очі. Я попросив капітана про повторне зачитання зізнання, бо не міг зрозуміти Обреїмова. Казін задовольнив моє прохання.
Зізнання Обреїмова було типу «на городі бузина, а в Києві дядько» і тому я не зміг втримати його у своїй пам’яті.
…Я познайомився з Обреїмовим у Берліні наприкінці 1930, чи на початку 1931 року. В усякому разі, перед поїздкою до Радянського Союзу. Познайомив нас Гоутерманс. Ми зустрілися в залі Ангальського палацу. Обреїмов, який був на той час директором, запросив мене до свого інституту в Харкові як фізико-техніка. Так це було в дійсності. Що ж з того зробив Обреїмов?
Він мав бути членом німецької таємної поліції як, власне, і Гоутерманс. Мусили ми в той час зустрітися, щоб порадитися, як нам приїхати до Радянського Союзу, не привертаючи до себе особливої уваги з тим, щоб зміцнити там антирадянську роботу і таке інше, і тому подібна нісенітниця. Я був обурений тим, що Обреїмов навіть зараз, через кілька місяців після перелому, заносив такі дурниці до протоколу. Мені також було незрозумілим, чому Казін їх сприймав. Мабуть тому, що перелом був половинчастий. Сталін, мабуть, хотів лише стримати подальші арешти, які загрожували винищенню країни у вирі катастрофи. Натомість більшість арештованих мала спокійно покрокувати до таборів. Я намагався пробудити Обреїмова від його летаргійного сну, але дарма. Потім я звернувся до Казіна:
— Громадянине капітане, інкримінована розмова відбувалася в Ангальськім палаці німецькою мовою. Я докладно її пам’ятаю.
Я хотів би повторити її Обреїмову саме німецькою.
Казін, що не розумів ані слова німецькою, дозволив. Я почав говорити до Обреїмова німецькою. Як міг повторив йому нашу розмову і в той же час вставляв звернення до нього: «Обреїмов, відмовтесь від своїх ідіотських зізнань. Тепер це безпечно зробити. Відбулися великі зміни. Вже не б’ють».
Але то була безнадійна справа. Обреїмов повторив свої звинувачення так, як немовби вони були записані на стрічці. Сказане мною він проігнорував.
Казін припинив очну ставку й запротоколював мою відмову.
Я сперечався з ним за кожне слово й не дозволив нінайменшої фальші. Я сподівався своєю поведінкою заохотити Обреїмова. Казін це спостеріг. Він підвівся, підійшов до мене й з усієї сили вдарив кулаком в обличчя так, що я заюшився кров’ю. Але я відмовився підписувати прокол, якщо він не буде записаний так, як я хочу. Він бив далі. Мене огорнула безсила лють. Я кричав:
— Я не підпишу нічого, жодного слова, жодного відсотка, не погодженого з правдою. Обреїмов може казати собі що хоче, але моє зізнання я складаю сам. Якщо ж продовжуватимете мене тероризувати, то я взагалі нічого не підпишу, доки не прийде прокурор.
Казін став переді мною.
— Ти дозволяєш собі підвищувати голос у моєму кабінеті? Ти, фашисте, чи не хочеш ти в наших стінах підняти повстання? Повстання проти радянської влади? Ми з тобою ще порахуємося!
Він задзвонив і сказав солдатові:
— Відведи його вниз до підвалу.
Солдат відвів мене вниз і запхнув у щось на зразок телефонної будки. Через півгодини привів мене знову до Казіна. Обреїмова там уже не було. Капітан звернувся до мене найпривітнішим тоном, немов між нами нічого не сталося.
— Олександре Семеновичу, що за комедію ти вчинив? Ти ж доросла людина.
— Я не підпишу жодного неточного протоколу.
— Ніхто вас до цього не примушує, підписуйте, що хочете.
Він розірвав старий протокол і спорядив новий, з дослівним викладом моїх зізнань.
Я повернувся до камери зовсім дезорінентованим і розповів про все товаришам.
— Хай мене повісять, якщо він не здурів.
Богуцький відповів:
— Там ішлося не про тебе, а про старого директора. Казін не хоче, аби хтось деморалізував його в’язнів. От і виникла комедія.
Вийшов із себе.
Через кілька днів мій молодий слідчий викликав мене не допит.
Запитав:
— Чи є щось, у чому ви хотіли б зізнатися? Антирадянська діяльність?
— Ні.
— Ви звинувачені в терорі.
— Невинуватий.
— Шпигунство?
