У Москві до революції було 1 600 церков. У 1936 році їх зосталося лише кільканадцять. Цього було досить, бо кількість віруючих дуже зменшилася як у містах, так і в селах.
Малі релігійні секти не мали місця для відправлення служби.
Місцева влада заборонила проведення служб у приватних помешканнях і дуже неохоче реєструвала малі релігійні громади. Ті адміністративні заходи фактично загнали релігійні секти в підпілля.
Павло Андрійович розповідав:
— Раніше нам завжди вдавалося знайти таємне приміщення, де б ми могли молитися. Якщо воно було задороге для нас самих, ми ділилися з іншими, передусім, із жидами. Я пам’ятаю випадок, коли три різні релігії послуговувалися синагогою. Євреї хитрі, ви це знаєте. Вони моляться двічі на день, тоді як ми молимося разом лише один раз на тиждень, але вони брали з нас таку саму платню, яку сплачували самі.
Мене завжди цікавило одне питання: чи культ іншої релігії не порушував святість молитовного будинку в очах інших партнерів?
Павло Олександрович на це сказав:
— Це дуже добре, коли ви можете мати своє власне приміщення.
Але після 30 року це стало неможливим. Ми не мали досить грошей на власне приміщення. І чим далі, тим важче ставало це приміщення знайти. Нас пустили євреї. Ми були задоволені, що вони дозволили нам молитися разом із ними.
— За що вас арештували, Павле Андрійовичу?
— Гординя спокусила. Коли була прийнята нова конституція, прийшов до мене мій сусід Оникій Теодорович і сказав: «Павле Андрійовичу, тепер кожен може вільно молитися. Так записано в конституції. Тепер самий раз піти до міськради, зареєструватися і вимагати від неї молитовного будинку». І з того почалося наше нещастя.
Три старійшини секти пішли до сільради й почали вимагати приміщення. Їм сказали, що для реєстрації потрібно 50 підписів.
Ми зібрали ті 50 підписів серед одновірців. Нашу заяву прийняли і пообіцяли дати відповідь через два тижні. Але вже через кілька днів всі 50 були арештовані. Контрреволюційна організація! Керівник:
Павло Андрійович Гончаров!
— Недобре влада вчинила — скаржився Павло Андрійович. — Навіщо дали нам у конституції свободу віросповідання? У ній же ясно сказано, що кожному вільно молитися. Ніхто не має права перешкоджати молитись. Ми, старообрядці, також люди.
Усі ми в камері були атеїстами, але нас зворушила розповідь старого селянина. Ми не розуміли, чому НКВС не може дозволити, аби ці люди жили по-своєму. Потім ми довідалися про все від старого.
Павло Андрійович був садівником. Запевняв, що його яблука були найкращими в Молдавії. Мав невеликий шмат землі над Дністром біля самого кордону. Був заможним, його ґрунт був на околиці міста. Отож він мав для плодів своєї праці добрий ринок збуту. Садівництво було для мене цілком закритою книгою. Я зовсім не знаюся на садівництві. Вірив, що яблука ростуть самі по собі, й що не треба в те вкладати ніякої праці. І лише Павло Андрійович розтлумачив мені, якою тяжкою є праця садівника, який повинен пильнувати стільки плодових дерев, як це робив він та його дружина. Я охоче слухав його, коли він говорив про покращення породи фруктів. Перший раз у житті я бачив цілком щасливу людину.
Його дружина мала 76 років, була така ж, як і він, здорова й працювала разом із ним у саду. Зі своїх заощаджень вони купили собі коштовне вбрання для похоронів, красиві труни та надгробки. В обох трунах лежали приготовані якісь предмети культу. Хоч він багато про це розповідав, та я нічого з того не зрозумів. У всякому разі, все запам’ятав. Як мені зараз здається, то було щось, що мало запобігти ласки обом старим на тому світі. Зараз же, в ув’язненні, Павло Андрійович боявся лише того, що все це в нього розікрадуть і, таким чином, пропаде його нагорода за працьовите життя.
Секта старовірців мала свого єпископа в Києві, який теж був арештований, і від Павла Андрійовича вимагали проти нього зізнань.
— Вони говорять речі, яких не розуміють. Не йдеться вже про моління, бо ми всі зізналися, що таємно молилися. Але вони стверджують, що наш єпископ є румунським шпигуном, і що я постійно переправлявся човном через річку до Румунії з донесеннями від нього. Але ж у мене ніколи не було човна. Це було неможливо.
Ми пішли до перукаря. Павло Андрійович мусив дати відтяти собі бороду. Такий був порядок. Він запротестував.
— У Тирасполі мені залишили бороду, а там також є НКВС.
Але ніщо йому не допомогло й бороду відтяли, полишивши тільки вуса. Та ніщо не могло зіпсувати вроди Павла Андрійовича. Він мав чудовий вигляд навіть без бороди.
