Він посміхнувся й сказав, що в англійців це не складає великої проблеми. Через два дні він прийшов до мене в готель і показав два новеньких паспорти — для себе та своєї дружини. Я запитав його:
— Мартіне, як тобі вдалося це зробити?
— Алексе, це було зовсім просто. Пішов я до генерального консула, розповів йому свою історію, сказав, що існуючий у Німеччині державний устрій мене не влаштовує, та що я знов хочу стати англійцем. Консул дав мені заповнити два бланки й попросив наступного дня принести дві фотокартки. Вчора я вручив йому фотокартки, а сьогодні вранці отримав готові паспорти. Я сам трохи здивувався такій довірливості консула й запитав його: «Чому ви повірили в те, що я вам розповів?» На що він відповів: «Маю доказ. Ви розмовляєте англійською, як наш учень загальної школи, а то вміє лише той, хто виріс у нашій країні».
Його дружина прусачка Варвара Руеман була виліплена із таєї глини, з якої, звичайно, ліплять фанатиків. Шалена в усіх проявах, її погляди були завжди сформовані, а рішення вона приймала миттю під впливом своїх внутрішніх переконань, без будь-якого узгодження їх із дійсністю. Вона була відважною жінкою і цілком віддавалася будь-якій справі, яку вважала справедливою, але була не здатна судити об’єктивно. В боротьбі з Давидовичем, під час конфлікту в інституті, йшла за мною в огонь і воду, але була твердо переконана, що саме ми були справжніми послідовниками Сталіна, а не Давидович та його прибічники. Для неї не було сумніву, що вони представляють темні сили апарату, що перекручують добру волю вождя.
Ніяк не міг я їй втлумачити, що той апарат є породженням Сталіна, і коли Давидович намагається притиснути інститут і ліквідувати останні рештки духовної свободи й незалежності, то він тільки тримається генеральної політичної лінії партії, яка вже давно опанувала всією країною. Давидович впроваджував ідеї диктатора, а ми, наукові працівники, інстинктивно проти того боронилися, як могли.
Варвара Руеман бачила все те в іншому світлі. Вона нагадувала мені попа Гапона, котрий у січні 1905 року спровадив демонструючих петербургських студентів та робітників до царського палацу в надії, що цар вислухає благання люду й усуне злих міністрів та губернаторів, що його пригнічують. Тієї кривавої неділі царська охорона зустріла людські маси, котрі йшли під проводом Гапона, залпами карабінів і кілька сот трупів лишилося на бруківці перед Зимовим палацом.
Перейшовши на сторону соціалізму ще молодою жінкою, Варвара фанатично вірила Сталіну. Вона вважала, що все лихе в Радянському Союзі (а це лихе вона добре бачила) вносить тільки державний апарат. Ніколи не можна було второпати, що вона розуміла під тим «апаратом» і як могло в її голові вкластися, що в такій зацентралізованій системі, як Радянський Союз, апарат може проводити незалежну від диктатора й навіть супротивну його волі політику.
Я вирішив відверто поговорити з Мартіном Руеманом та його дружиною. Мені потрібна була їхня допомога в обох випадках: як у разі мого виїзду, так і в разі арешту. Мартін, як британський підданий, мав значно більше свободи пересування, ніж ми всі. Його становище в інституті було дуже міцним, він мав стати науковим керівником у новій дослідній станції охолодження до низьких температур (ДСГО). Ця дослідна станція була науково-технічним комбінатом з експериментальними установами, лабораторіями та майстернями і знаходилася на перехресті науки та промисловості. За своїми розмірами вона перевищувала будь-який інший науковий інститут у країні. Комісаріат важкої індустрії сподівався, що вона сприятиме розвитку азотної та інших галузей промисловості. Без Руемана в новій дослідній станції ніяка наукова робота взагалі не могла розпочатись. А мені якщо хтось і міг допомогти, то тільки Мартін. Адже він був моїм приятелем. Коли я ним познайомився, він був англійським лібералом. Під моїм впливом став соціалістом. У 1932 році прибув до Радянського Союзу.
Тоді починався найгірший рік у російській історії з часів закінчення громадянської війни. Спочатку Мартін і його дружина хотіли виїхати назавжди. Бачили тільки голод, хаос та злидні. До того ж не дотримувались укладені з ними угоди як стосовно працевлаштування, так і щодо забезпечення побутових умов. Не з чиєїсь злої волі, а тому, що інститут просто не мав для того матеріальних можливостей. Спочатку Варвара, яка чекала дитину, реагувала дуже гостро. Як справжня прусачка, вона не терпіла слов’янський балаган. Коли я намагався вмовити її бути трохи терплячою і показати хоч якесь розуміння труднощів, що їх переживає країна, вона репетувала:
— Розумію, що люди не мають того, що ми від них вимагаємо, то чого ж вони цього не скажуть одразу? Навіщо вони обіцяють те, чого (і це їм добре відомо), не в змозі зробити? Повинні сказати «ні», а якщо вже сказали «так», то мають дотримуватись сказаного.
