Ситуація в країні погіршувалася з кожним днем, досягши свого апогею весною 1933 року. Протягом 1932 року стосунки між інститутом та Руеманами знаходилися в кризовому стані. Я завжди старався залагодити суперечки, аби вберегти Мартіна для цієї країни, бо цінував його працьовитість. Часто забігав до них і завжди старався пояснити обом сенс великої боротьби, свідками якої ми були. І це мені, зрештою, вдалося. Обоє всім серцем прикипіли до ідей соціалістичного будівництва.
Я далекий від думки, що лише завдяки моєму ідеологічному впливу вони лишилися. Мартіна Руемана попросту захопив пафос великої будови. Він вийшов із дуже працьовитої сім’ї, і все в нього легко виходило з самого початку. Шлях, яким він мав іти, було добре видно. Коли я з ним познайомився, він був асистентом в Інституті фізики в Штудгарті. З часом став би доцентом, а згодом, можливо, як і його батько, професором. Без сумніву, він написав би низку гарних наукових праць. Його робота приносила б йому то більше, то менше задоволення, решту уваги він приділяв би родині. Мартін був скромним і ніколи не чекав від життя занадто багато для себе.
Ніколи не знав революційного неспокою.
У Радянському Союзі він потрапив до нового, більш масштабного життя, і воно його захопило. Він уперше відчув, що праця не є його особистою справою, а слугує перетворенню всього краю. Горизонти його розширилися. Він зрозумів, що всі тут є будівничими нового світу й що від нашої праці залежить історія століття. Це було для нього величезним випробуванням, і після цього для нього вже стало неможливим повернення до дрібноміщанської затхлої атмосфери його першої молодості. Участь у великому рухові, що перетворював світ, стала сенсом його життя.
Мартін Руеман прожив у Радянському Союзі з 1932 по 1938 рік.
Це були критичні роки. Коли він приїхав, країну потрясала лихоманка колективізації та великого голодомору. Коли від’їжджав — криза в сільському господарстві була подолана, але над країною нависла більш небезпечна хвороба — «велика чистка». За шість років Руеман мав змогу пізнати всі сторони радянського життя. З одного боку — жертовність радянської молоді, її ентузіазм на будівництві, одностайна відданість великій ідеї; з іншого ж — голод, злидні, пригнічення, несправедливість та засилля брехні. Коли від’їжджав — тріумфувало зло. Ідеї рівності та братерства втратили свою привабливість. Паразитичні прошарки бюрократів пригнічували та експлуатували простих людей. Безсоромний культ вождя змусив усіх співати візантійські гімни на честь диктатора. Все це, однак, не похитнуло віри Мартіна в кінцеву перемогу ідей великої російської революції.
Він був дуже стриманим, але надзвичайно хоробрим. Коли ДПУ після мого арешту організувало так звану проробку моєї справи на загальних зборах працівників інституту, стався безпрецедентний випадок. Представник ДПУ підвівся й повідомив, що Олександра Семеновича Вайсберга визнано винним в організації замахів на життя радянських лідерів, контрреволюційному саботажі та роботі на користь шпигунських центрів іноземних держав. Потім, згідно з радянським ритуалом, підіймалися всі провідні члени партії та профспілки, усі мої колеги по роботі й один за одним, по черзі, проклинали таємного ворога народу, котрий був їхнім товаришем. Ніхто не осмілився висловити сумніву стосовно повідомлення представника ДПУ — це була б незаперечна контрреволюція. В глибині своїх душ, природно, всі чудово знали, що це була вигадка, але ні в кого не вистачило духу сказати про це. Хоробрості вистачало лише на те, щоб тримати язика за зубами. Черга дійшла, нарешті, до Мартіна Руемана. Він встав і сказав:
— Особисто я не можу повірити, що Вайсберг був контрреволюціонером. Ви всі мене знаєте й, гадаю, довіряєте мені. Коли я вперше прибув сюди, то був байдужим до радянської влади. Якщо хтось і навернув мене до соціалістичного будівництва, так це, власне, був Вайсберг. Він невтомно пояснював мені сенс усього, що діється в цій країні. Навіщо мав би це робити контрреволюціонер? Він навертав мене не на контрреволюцію, а на соціалізм.
Та заява була чимось нечуваним. ДПУ кипіло від гніву. Я помітив це навіть на допитах. Слідчий сказав мені:
— Ви маєте гарного друга. Він вважає, що може собі це дозволити, бо має англійського паспорта. Англійців теж арештовуємо! Хай не буде такий самовпевнений!
Після закінчення зборів провідні члени партійного осередку накинулися на бідолашного Руемана й почали його обробляти. Тривало це два дні. Зрештою, він трохи поступився і розкритикував свою позицію на зборах у стінній газеті. Без цієї заяви його подальша робота в інституті була б неможливою.
