НКВС, однак, не подарував йому того виступу. В наступному році, як я чув, вони вимучували з різних в’язнів зізнання проти Мартіна Руемана. Він мав стати агентом чи то гестапо, чи то «Інтеллідженс сервіс», а також саботажником і так далі. Всі ті зізнання й досі десь спочивають в теках харківського ДПУ. Незважаючи на це, його не наважились ані заарештувати, ані вислати; дали, однак, директорові інституту вказівку: після закінченню терміну не поновлювати з ним контракту, і в такий спосіб змусили Мартіна покинути країну. Навесні 1938 року він повернувся до Англії.
Усе це не перешкодило йому залишитися вірним справі Радянського Союзу і — як він вважав (і зараз ще вважає) — справі революційного соціалізму. В Англії він вступив до комуністичної партії.
Через одинадцять років після тих подій — я вже мав за собою російську в’язницю і шість років німецької окупації в Польщі — я приїхав до Англії і тішився думкою про нову зустріч з Мартіном Руеманом.
До моєї в’язничної камери в Харкові доходили відомості. — їх приносили нові в’язні — як вірно й відважно Мартін заступався за мене.
У Лондоні я зустрівся з Артуром Кестлером. Коли я повідомив йому про свій намір, він обурився.
— Що, хочеш побачитись з Мартіном Руеманом? Ти збожеволів.
То заклятий сталініст.
— Це неможливо.
— Так? Гаразд, тоді я розповім тобі дещо. Не маючи цілих два роки відомостей про тебе, я і кілька твоїх приятелів вирішили щось для тебе зробити. Альберт Ейнштейн написав у твоїй справі листа до Сталіна. Те ж саме вчинили Перрен, Кюрі-Жоліо та інші. Ми зажадали також підпису Мартіна Руемана, оскільки він був безпосереднім свідком подій 1937 року. Я пішов до Руеманів і попросив їх обох про підтримку. Я помітив, як риси обличчя Варвари закам’яніли.
Вона відповіла: «Ми цього не зробимо. Алекс був контрреволюціонером». Я схопився за голову й закричав: «Варваро, не знаю, що ти маєш на увазі під контрреволюціонером, але хіба це пристойно дозволити Алексові згнити в тюрмі ДПУ й не зробити навіть спроби прийти йому на допомогу?» Вона відповіла: «Ми не хочемо мати нічого спільного з цією справою». Я звернувся до Мартіна: «Мартіне, то також і твоя думка?» Він трохи завагався і відповів не досить впевнено: «Так, Артуре, я не хотів би бути таким категоричним, як Варвара, але по суті справи мені немає чого додати». Така була позиція Мартіна. Чи можеш ти собі уявити, як я на те зреагував? Я схопився й гримнув за собою дверима. З того часу ми не бачилися і я маю надію, що більше не побачимось.
Розповідь Кестлера завдала мені прикрощів, але я не відмовився від наміру побачити Руемана. Я подумав, що то, мабуть, справа рук Варвари з її істеричністю та шаленістю, бо Мартін був людиною м’якою та невойовничою. Я довідався, що він працює фізиком на нафтоочисному заводі в Манчестері й мешкає в невеликому селищі поблизу міста. Якась пані відчинила мені двері, але то була не Варвара. Я запитав Мартіна Руемана й вона відповіла англійською: «Мій чоловік удома». Мартін вийшов і витріщився на мене як на привида.
— Алексе, Алексе, це ти?
— Мартіне, це я, — повідомив я з радістю. — Невже так дуже змінився?
— Ні, ти маєш такий вигляд, як наче ми тільки вчора розлучилися.
Він провів мене до свого кабінету мимо кімнати, де лежала мала дитина. Ми сіли й почали розмовляти. Але перед тим, як я почав розповідати історію своїх поневірянь, він задав питання, що здивувало мене:
— Алексе, скажи мені відверто, ти мав любовні стосунки з Варварою?
— О Господи, як це могло прийти тобі в голову? Варвара і я були друзями, і то все.
— Якщо це правда, Алексе, а я сподіваюся, що це так, і ти повинен сказати її через дванадцять років, до того ж у мене нова дружина, — у такому разі я нічого не розумію.
— Про що йдеться?
— Чи пам’ятаєш ніч, коли тебе було заарештовано і яку ти майже всю провів у моїй квартирі? Варвара після того впала в істерію й протягом тижня не могла прийти до тями. Напади повторювалися безперервно. Зрештою, вона прийшла до тями й заспокоїлася. Але ще довгий час була мовчазною. Якось вона прийшла додому, і я помітив, що щось сталося, щось у ній змінилося. Тоді вона не сказала нічого, але через тиждень повідомила: «Тепер я зрозуміла, що Алекс дійсно був контрреволюціонером…» Слова Мартіна пробудили в моїй пам’яті напівзабуті спогади.
Я пригадав розмову зі слідчим, що відбулася через декілька місяців після мого арешту. Він ознайомив мене зі свідченням Варвари Руеман, які за певних обставин могли бути використані проти мене, і сказав:
— Усе це Варвара розповіла без будь-якого тиску з мого боку.
Наша розмова відбувалася не в моїм кабінеті — ми прогулювалися разом по інститутському паркові й розмовляли про різні речі. Якщо вона за цих обставин так про вас показала, то це має бути правдою.
Ніяким зусиллям волі я не в змозі тепер пригадати, що саме Варвара про мене наговорила, але слова Мартіна допомогли мені зрозуміти обставини, що привели Варвару до пізнішої позиції.
