Мартін приїхав із Москви і привіз від мого швагра не дуже втішні відомості. Моя дружина все ще знаходилася у в’язниці й важко було передбачити, коли її випустять. Після втручання наших друзів Генеральна прокуратура відступилася від головних пунктів звинувачення — шпигунство, саботаж та диверсії. Але ж ДПУ не хотіло визнати, що заарештувало невинувату людину. Воно піднесло їй нове звинувачення: антирадянська агітація, параграф 58, пункт 10. Згідно з практикою ДПУ таке звинувачення можна було висунути проти кожної, без винятку, радянської людини. Не було нікого, хто б у той чи інший час не обурився високими цінами на продукти харчування, або не поскаржився на погану роботу транспорту чи тяжкі житлові умови. Усе це вважалося агітацією проти радянської влади. Для мене було ясно, що то все був підступ ленінградського ДПУ. Я також боявся ускладнень для своєї дружини через те, що Ленінград може довідатися про мою справу в Харкові. Як передав мені швагр через Мартіна, він вирішив виїхати одразу після звільнення своєї сестри, яку дуже любив. Атмосфера в Москві ставала все більш нестерпною.
Щодня зникало багато людей, з яким він разом працював. Сторонні люди не могли збагнути механізму арештів. Але невдовзі стало ясно, що кожен заарештований тягне за собою своїх приятелів, хоч і не було ще зрозуміло, як це робиться. Заарештовані нічим не відрізнялися від інших радянських громадян, але прості люди інстинктивно почали розуміти, що в такій ситуації взагалі небезпечно мати будь-яких друзів. Котрийсь із них може бути заарештованим, і тоді клопотів не обберешся. Люди почали втрачати своїх друзів, припинили будь-які особисті стосунки, не встрявали ні в які розмови, не відповідали на запитання, обмежуючись роботою та найближчою ріднею. Та й це допомагало лише тимчасово.
Я попросив Руемана, щоб він відкрив собі рахунок у Харківському державному банку, аби я міг переказати йому валютні гроші.
Але він відмовився.
— Алексе, за кордоном тобі гроші будуть потрібніші, ніж мені тут. Я їх тут взагалі не потребую.
— То правда, Мартіне, але ж то занадто велика сума, щоб я міг її так просто прийняти.
— Коли опинишся за кордоном, то побачиш там великі зміни. Німеччина для тебе зачинена, Франція та Англія запруджені політичними емігрантами з фашистських країн. Тобі нелегко буде знайти пристанище. Отже, візьми гроші, ти зможеш прожити на них майже рік. Коли влаштуєшся, тоді й віддаси. А я певен, що ти влаштуєшся.
— Дякую. Це дуже мило з твого боку, що хочеш мені допомогти, але сподіваюсь сам собі дати раду.
Звістка про мій близький від’їзд розлетілася по інституту. Довелося приймати та робити велику кількість прощальних візитів. Тільки близьким людям давав я зрозуміти, що мій від’їзд не добровільний. Фріц Ланге був єдиним, хто хотів мене схилити залишитись:
«Я розумію, що ти не хочеш, а скоріше за все, не можеш залишатися в Харкові. Але ж ти можеш поїхати на Далекий Схід. Такі люди як ти, потрібні в Сибіру, як хліб насущний. Там поцінують твою ініціативу, і ти будеш у безпеці від усіляких переслідувань».
Я підсміхався з його наївності. Чи він гадає, що ДПУ туди не дістане?
Але зараз, коли я пишу ці рядки, мушу визнати, що Ланге мав рацію. Дуже багатьом людям вдалося вберегтися від переслідувань та арешту шляхом простого переселення до Далекого Сходу або Заполяр’я. Тому були свої причини: з одного боку, країна потребувала висококваліфікованих робітників на своїх далеких окраїнах, яких люди уникали через страшний клімат. З цього приводу ті території завжди відзначалися своїм лібералізмом; навіть людей, які приїхали туди добровільно, сприймали там як засланців, яких уже не треба переслідувати. З іншого боку, кожна область у Радянському Союзі мала своє власне управління НКВС. Керівництву харківського НКВС належало у власній області викрити й знешкодити як можна більше ворогів народу. І не було ніякої зацікавленості в тому, щоб постачати керівництво, наприклад, новосибірського ДПУ, ворогами народу. Арешти в Новосибірську зараховувались тамтешньому ДПУ, надходили до тамтешньої статистики й допомагали виконанню тамтешнього плану ув’язнень. Якщо людина, якій загрожував арешт, змінювала місце проживання, але переїздила на відстань денної подорожі, харківське ДПУ могло її повернути, заявивши, що та людина належить до групи, слідство у справі якої ведеться в Харкові. Але якщо то був одноосібний «ворог народу», який подався на Далекий Схід, повернення його було пов’язане з великими витратами. В таких випадках харківське ДПУ відмовлялося від арештів, бо не хотіло працювати на інших.
Усе це я зрозумів набагато пізніше. Але народ російський відчув це інстинктивно; я лише не можу зрозуміти, як Фріц Ланге дійшов такої слушної поради.
…Ланге перебував у Радянському Союзі вже понад півтора роки.
Він був німцем і йому були притаманні найкращі якості того народу.
