Ми продовжували розмову про політичну ситуацію у світі, про боротьбу в Іспанії, уникаючи російської тематики.
Була вже десята, коли Мартін звернувся до мене:
— Алексе, а якщо все-таки вони тебе заарештують, що я маю тоді робити? Ти хотів дати мені вказівки на цей випадок, але й досі цього не зробив.
— Вони зараз не збираються його заарештувати, — втрутилася Варвара.
— Гадаю, що ти маєш рацію, — сказав я повільно. — Минуло багато часу. Мабуть, мені буде дозволено виїхати.
У цю саму мить задзвонив телефон. Мартін підняв слухавку.
— Алексе, це до тебе.
— До мене?
Я дуже здивувався, що хтось мене о такій порі шукає в Мартіна і взяв слухавку.
— К вам прішлі па дєлу! — почув я незнайомий голос, що говорив російською, — прідіте дамой.
Я відвернув трубку й промовив до обох:
— Усе-таки прийшли по мене. ДПУ чекає в моєму помешканні.
Бувайте здорові.
Квартира Мартіна знаходилося в сусідньому сходинковому майданчику того самого будинку, де жив і я. Спускаючись вниз по сходах, я, перш за все, подумав про втечу. Замість того, щоб повернути праворуч, у напрямку мого помешкання, можу повернути ліворуч і полишити територію інституту. Звідти на вокзал і найближчим потягом до Москви. Але якщо я через кілька хвилин не повернуся додому, ДПУ зчинить тривогу й негайно повідомить свій патруль на залізничній станції. Правда, зустрічі з ним можна буде уникнути.
Треба тільки якимось чином добратися до наступної після Харкова станції і там сісти на потяг. Ця думка прийшла мені в голову блискавично, але так же блискавично я її й полишив.
Марсель відчинив двері. Він був блідий і прошепотів лише одне слово: «НКВС!» З-поза нього з’явився з темного передпокою чоловік у мундирі й запросив мене зайти.
— Олександр Семенович Вайсберг?
— Так.
— Народилися 8 жовтня 1901 року?
— Вірно.
— Маємо ордера провести у вашому помешканні обшук.
— Чи можна подивитися ордер?
— Прошу.
Він показав мені папір. Я прочитав: «…ОРДЕР НА ОБШУК КВАРТИРИ…» подальший текст він затулив пальцем. Так я й не довідався, чи прийшли вони лише з обшуком, чи мали також мене заарештувати. Тим часом з другої кімнати вийшов його товариш, військовий того самого рангу і звернувся до мене з питанням:
— Скільки кімнат ви тут займаєте?
— У тій кімнаті мешкаю я, а в цій мій друг Марсель з дружиною і дитиною, третьою кімнатою ми користуємося спільно, як їдальнею.
Він звернувся до Марселя:
— Не заперечуєте бути свідком? — Марсель погодився.
Вони почали дуже старанно копирсатися в моїй та спільній кімнаті, переглянули всі рукописи, пронумерували листки й звеліли мені їх попідписувати. Було їх близько 250. Я запитав, навіщо маю їх підписувати.
— Щоб пізніше не сказали, що ми щось вам підсунули.
Обшук тривав понад дві години. Прийшла Олена з питанням, чи не хочемо ми щось з’їсти. Сержант Дрешер — так, здається, звали того, що робив обшук, — дозволив мені сісти за стіл і повечеряти. Нерви мої настільки були напруженими, що я не міг проковтнути жодного шматка і швидко підвівся. По закінченню обшуку обох кімнат, сержант чемно звернувся до Марселя:
— Товаришу В., чи дозволите зробити обшук і у вас? Ми не маємо для цього формального ордера, але, оскільки ви мешкаєте в такій близькості від Вайсберга, це необхідно зробити.
Марсель кивком голови дав згоду. Цілу годину мене мучило питання: мене заарештують чи обмежаться лише обшуком? Я все ще не хотів повірити в арешт. Моє знервування зростало. Я вийшов з кімнати Марселя і зайшов до сусідньої, у якій був інший сержант.
— Олександре Семеновичу, мусите залишитися тут, — крикнув до мене Дрешер. — Я не маю права проводити обшук без вас.
— Громадянине сержанте, — запитав я, — чи той ордер, що ви показували, санкціонований прокурором?
— Звичайно, ми ніколи не порушуємо закону.
— Чи я можу я пересвідчитись?
— Прошу!
Він ще раз показав мені того самого документа, знову закривши, на жаль, те саме місце пальцем. Звичайно, ордер було затверджено підписом прокурора Харківського військового округу.
Десь біля другої ночі гебісти скінчили свою роботу. Впакували всі документи, мій паспорт, деякі книжки та рукописи, зарубіжні газети й таке інше, написали довгого протокола та звеліли мені його підписати. Забрали чек Фріца Ланге, отриманий мною кілька днів тому. Я звернув їхню увагу, що той чек не є моєю власністю і просив їх його не забирати.
— Товариш Ланге отримає його завтра чи післязавтра.
Вони проглянули всі фотокартки й забрали одну з них, на якій моя дружина знаходилась поруч з військовим комісаром Ворошиловим. Вона організовувала виставку порцеляни в Москві, а Ворошилов відвідав ту виставку. Він завжди був не проти того, щоб сфотографуватися з гарною жінкою.
Марсель мусив підписати протокола як свідок. Потім гебісти встали й попросили мене упакувати мої речі. Олена звернулася до них не без зухвалості:
— Куди ви його забираєте?
— Але ж, Олено, — перервав я її, — чи ти ще не зрозуміла?
Вона обхопила мою шию й почала гірко плакати. Я намагався її заспокоїти, те саме чинили й гебісти. Вона запитала:
— Як довго він пробуде у вас?
