Був чудовим інженером. Одним із перших він почав споруджувати установки для отримання високих напруг для розщеплення атомного ядра. Разом зі своїм приятелем він забрався на Монблан, аби за допомогою повітряного змія спіймати там блискавку та спрямувати її до експериментальної трубки. Таким шляхом він сподівався отримати напругу понад мільйон вольт, яку тоді неможливо було отримати в лабораторних умовах, і розщепити з її допомогою атомне ядро. Пізніше він працював у Берліні, де будував генератори дуже високих напруг та розробляв нову апаратуру для розщеплення атомного ядра. Він завжди був переповнений ідеями й мав ту перевагу перед нашими експериментаторами, що був прекрасним техніком і сам міг створювати для себе першокласні установки. Будучи ворогом Гітлера, він полишив Німеччину після приходу його до влади.
Після короткого перебування в Англії перебрався до Радянського Союзу. Фріц Гоутерманс і Лейпунський були в той час в Англії й запросили його. Для Радянського Союзу то було цінне придбання. Був він не лише лояльним, але ставився з великою симпатією до курсу соціалістичного будівництва. Уряд держави не пошкодував коштів, щоб залучити його до роботи. Академія наук узяла його під свою щільну опіку.
Я любив Ланге й часто обговорював з ним різні технічні та наукові питання. Завдяки мені він почав розуміти основні принципи народногосподарського будівництва. Ланге не лише ясно висловлював свої думки, але й умів слухати те, що говорили інші. Він завжди уникав участі в боротьбі, що вибухнула в інституті навколо Давидовича. Я ніколи не говорив йому про завдану мені кривду. Поінформували його інші, і він без вагань став на мій бік.
Коли я повідомив йому про те, що рішення моє незмінне та що 6 березня я полишаю Радянський Союз, він запитав мене про те, чим міг би мені допомогти.
— Не знаю, — відповів я.
— Алексе, що ти збираєшся робити за кордоном? Куди хочеш податись?
— Звідси я поїду до Стокгольма, а там зв’яжуся з моїми давніми приятелями в Європі та Америці.
— Чи є в тебе гроші?
— Не багато, але є.
— Я можу тобі позичити, бо маю патенти в «Дженерал Електрик» в Нью-Йорку. Належні мені за ліцензію прибутки отримує мій тамтешній приятель. Я дам тобі листа до нього і попрошу, аби він сплатив тобі суму, яку ти захочеш.
— Це дуже люб’язно з твого боку, Ланге, що хочеш мені допомогти. Я охоче візьму того листа, але скористаюся ним лише в разі крайньої потреби.
— Краще пообіцяй мені, що ти скористаєшся цими грішми тоді, коли матимеш у них потребу. Вони мені тут ні до чого. Я прийняв радянське громадянство і вже нікуди звідси не поїду. Не бачу кращого вжитку для тих закордонних грошей, як допомогти друзям.
— Ланге, я тобі дуже вдячний.
Увечері він прийшов ще раз і приніс листа до свого приятеля в США та чек «Лансмандс банку» в Копенгагені.
— Маю кілька крон в Данії. Прийми їх на перший момент.
Я взяв чек.
До Москви з-за кордону прибув Віктор Вайскопф. Нільс Бор попросив його, а також фізика Георга Плачека, щоб вони вислали йому інформацію про стан науки в Радянському Союзі та вияснили, чи існує можливість працевлаштування тут видатних німецьких фізиків-антифашистів, які не могли залишатися в Німеччині. Я зустрічався з Вайскопфом у Москві, і тепер він приїхав до мене на кілька днів, щоб побачитися. При прощанні я попросив його прихопити квіти моїм друзям у Стокгольмі й повідомити їх, що я прибуду туди 7 березня. Я вже вкладав свої книги та речі, що були мені потрібні, решту ж роздав друзям. Квартиру та меблі я передав Марселеві. Настрій у мене був добрий, я вже майже дихав вільним повітрям Європи і з радістю чекав часів, коли можна буде відкрито висловлюватися в умовах скандинавської свободи, будував плани на майбутнє. В останні дні січня я перестав бувати на майданчику. Комаров та головний інженер Зікерман цілком прийняли будівництво. Я більше не мав бажання бачити ту станцію. Тільки 2 березня я вирішив запросити виїзну візу і призначити 6 березня днем виїзду з тим, щоб ДПУ мало менше часу на вирішення цієї справи. Я зовсім не сумнівався, що вони дозволять мені виїхати, бо вже вважав себе за звичайного працівника інституту, за якого мене мали й усі мої російські колеги.
Увечері 1 березня я був у Мартіна Руемана і розмовляв з ним та його дружиною. Варвара поцікавилась’:
— Алексе, чи ти повернешся коли тут усе заспокоїться?
— Не знаю, Варваро. Я тоді вже не буду тут потрібним.
Ми вели розмову про відкриття станції, про програму науково-дослідних робіт, які ДСГО мала виконати. Мартін зауважив, що в інституті занадто мало справді талановитої молоді. Сама лише посередність.
— Іноземців ми вже не можемо запрошувати з політичних міркувань, а з нашими людьми не можемо дати собі ради. Вони можуть робити лише рутинну роботу, а до творчості непридатні. І тут буде не до нових відкритів.
— Мартіне, коли станція запрацює, до нас прибуде багато молодих інженерів з усієї країни. Умови роботи та життя у нас кращі, ніж де б то не було. Для молодого амбітного інженера робота в нас буде дуже перспективною.
— Багато часу мине, доки до цього доживемо.
