Опис тієї історії зайняв два вечори слідства. Я намагався скоротитись, але це щоразу викликало спротив Полевецького. Врешті я зрозумів, що його інтерес до цієї справи не мав нічого спільного з моїм слідством. Він просто особисто зацікавився цією захоплюючою історією і слухав її, як дитина слухає казку. Навряд чи він зробив хоч якусь помітку в зошиті, доки я говорив. Полевецький зовсім не перебивав мене. Упродовж цих двох вечорів наші стосунки змінилися. Щезла його агресивність. Моя розповідь додала йому доброго настрою, і він навіть дозволив мені брати в камеру газету, яку я, правда, наступного дня мав повертати. Я вже майже місяць провів у в’язниці, а знати про свою справу більше не став. Однак, мої нерви заспокоїлись, і я не мав бажання форсувати події. Я все ще сподівався, що рано чи пізно Полевецький прийде до висновку, що слідство не дало матеріалу для звинувачень і мене або звільнять, або вишлють із країни. Я швидко звик до думки, що мене вишлють із Радянського Союзу і, виходячи з цього, будував свої плани на майбутнє.
Через декілька днів мене викликав капітан Азак. Він привітав мене саркастичною посмішкою.
— Тепер ви наш гість. Як вам у нас подобається, Олександре Семеновичу?
— Знаю кращі місця для відпочинку.
— Чому їх не обрали, Олександре Семеновичу?
Я мовчав.
— Поставили ми вас свого часу перед вибором і можемо запевнити, що й зараз ще не пізно.
— Не розумію, чого ви від мене хочете.
— Хочемо від вас, аби ви бачили ситуацію такою, яка вона є, та щоб розказали нам усю правду. Повинні зрозуміти, що ви є стороною слабкішою, а ми сильнішою, і зробити з цього факту належні висновки. І чим швидше ви це зробите, тим краще буде для вас.
— Мені нема чого сказати.
— Олександре Семеновичу, ваше становище погіршилося. Ми маємо зараз не лише донесення наших співпрацівників, які за вами стежили, ми маємо також зізнання свідків проти вас. Це зізнання людей, які разом із вами виконували контрреволюційну роботу, які, однак, виявилися розумнішими за вас. Ці люди капітулювали, в усьому зізналися, повідомили про свої злочини і описали ролі, які відігравали в контрреволюційній організації. Можемо познайомити вас з протоколами. Якщо того замало, ми влаштуємо вам очні ставки з людьми, котрі склали проти Вас зізнання. Але чим пізніше ви відмовитесь від свого опору, тим гірше буде для вас.
— Мені нема в чому зізнаватися. Буду чекати на очні ставки.
— Обміркуйте свою справу ще раз, маєте для цього кілька днів часу. Чи є якісь бажання?
— Прошу книжок.
— Дозволяю. Читаєте російською?
— Природно. Хотів би, однак, мати кілька книжок із дому.
— Ваш слідчий дасть вам дозвіл. Очікую від вас, що матимете досить розуму, щоб скористатись даним вам шансом.
Він задзвонив у дзвоник і звелів мене відвести.
Давно я не був таким щасливим. Я зможу читати книжки! Слідчий говорив таким тоном, наче мав перед собою зовсім не ворога, і що він лише виконував прикрий обов’язок. Я відчував певність, що скоро буду звільнений. Звичайно, треба довести слідство до кінця.
Оскільки я не є контрреволюціонером і ніколи не мав з контрреволюціонерами ніяких контактів, мене рано чи пізно випустять. Але в такому разі, навіщо мене взагалі забирали? Сиджу тут уже чотири тижні і ще й досі не чув щонайменшого конкретного звинувачення.
Я не почув навіть натяків на докази. До того навіть не дійшло, бо мусив проясняти якісь неясні моменти зі свого життя. Але то все є цілковито особисте. Навіщо мене заарештували? Уже було досить часу для того, щоб мене про це повідомити.
Наступного дня в кабінеті слідчого я отримав книжки. Принести їх було доручено Олені. Серед тих шести книжок дві я добре пам’ятаю.
Одна з них «Червоне та чорне» Стендаля, друга — російська книжка для дітей та юнацтва про нові винаходи. Та, друга, була написана дуже добре. Взагалі радянські підручники могли б слугувати взірцем для Заходу, принаймні коли йдеться про літературу природничу.
В наступному місяці я перечитав Стендаля щонайменше дванадцять разів. Скоро я вивчив цю книжку майже напам’ять, милувався кожним її словом, перечитував її знов і знов, бо не мав іншого читання.
Упродовж наступних двох тижнів тон слідчого почав загострюватись, але його ставлення до мене продовжувало лишатись цілком ліберальним. Самотність перестала мене пригнічувати, я навчився з нею боротися. Шість книжок, узятих у слідчого, та кілька газет, що я від нього отримав, давали поживу для мислення у вільні години.
