Його обличчя було сірим, як попіл. Кількома місяцями пізніше — це було під час процесу П’ятакова — Пудалов зник. Він пішов уранці на роботу, а ввечері додому не повернувся. Два тижні його шукали, але так і не знайшли. Пізніше його було знайдено повішеним у віддаленому кутку горища приміщення комісаріату. Його нерви не витримали втрати П’ятакова, енергію і геній якого він дуже цінував.
Ганна Овсіївна Бейліна була головною секретаркою Пудалова.
Познайомився з нею в її кабінеті в 1934 чи в 1935 році. Це була середнього зросту пухка блондиночка з красивими карими очима і приємною манерою ведення справ. Я демонстрував їй свою галантність, і вона реагувала на мої компліменти, поза чергою даючи хід принесеним мною паперам. Раз прийшла до мене на чай, іншого разу запросила мене до себе. На тім наші позаслужбові стосунки вичерпались. Однак, у секретаріаті я завжди знаходив її негайну допомогу, як і перекладачки Пудалова Єлизавети Марківни Фрумкіної. Вони писали для мене довгі листи в різні радянські установи.
Копіювали документи, отримані мною перед цим у народних комісаріатах і завіряли копії. Під час будівництва дослідної станції я мав дуже багато справ у Москві, але якоїсь контори для їх ведення в мене там не було. Отож я з великою вдячністю користувався допомогою секретарок Пудалова.
Коли навесні 1936 року було заарештовано мою дружину, я звертався за допомогою до багатьох високопоставлених товаришів у партійному апараті та Академії наук. Моя дружина користувалася повагою і багато хто з тих осіб дав мені письмові клопотання щодо неї. Через півроку, після процесу Зінов’єва, це вже було б зовсім неможливим. Навіть найвищі посадові особи почали тремтіти за свою власну шкіру й зовсім не схильні були б клопотатись про якусь там іноземку. Отримані від тих людей документи треба було розмножити, аби розіслати копії до різних радянських установ, зокрема до прокуратури ленінградського військового округу та до НКВС. Згідно з радянським законодавством, копії лише тоді мають юридичну силу, коли вони завірені. Кожна радянська установа могла завірити ті копії у своєму секретаріаті. Велика гербова державна печатка, яку мала кожна установа, легалізувала документ. Але ці установи відмовлялися завіряти документи, що стосувалися «ворогів народу». Секретарки Пудалова мали добрі серця й допомагали мені та моїй дружині в цій тяжкій ситуації. Бо знали її й любили. Ті чисто людські вчинки були в той час підставою для наших взаємин. Жодні інші стосунки не пов’язували мене з цими жінками.
Слідчий записав мої зізнання й підвів голову.
— Чи ви вели з тими жінками антирадянські розмови?
— Навіщо мені було це робити? Я не є ворогом Рад.
— Не дискутуйте зі мною й не ставте запитань. Відповідайте:
так чи ні!
— Ні.
Ми перейшли до наступного питання.
— Що вам відомо про Густава Вегерера, псевдонім «Шіллер»?
— То була дуже дика історія, в котру я встряв випадково. Чи повинен я розповісти її докладно?
— Природно, розповідайте з усіма деталями.
— Але для цього знадобиться декілька годин, а я не знаю, чи все це потрібно вам, громадянине слідчий.
— То моя турбота, мені вирішувати. Розповідайте найдокладніше, як тільки зможете, а я потім вирішу, що з того внести до протоколу.
Я розповів. Та історія, у якій я був скоріше свідком, аніж учасником, є до того фантастичною, що заслуговує на увагу. Тому я описую її з усіма подробицями.
…Густав Вегерер був одним із лідерів австрійських комуністів.
Сам робітник, він зміг зробити собі кар’єру в новоствореній комуністичній партії вже по війні. В 1928 році він був виключений із партії як правий опортуніст і повернувся до технічних та наукових занять. У стінах Гірничої академії в Леобені він заснував лабораторію, у якій робив досліди. В 1930 році він оголосив, що йому вдалося знайти умови, при яких вуглець кристалізується. Отже, він винайшов метод виготовлення штучних діамантів.
Фірма «Фарбен» зацікавилась цим винаходом і запропонувала за нього 200 тисяч фунтів стерлінгів та видала йому значну суму авансом. Але Вегерер не зміг повторити в дослідній лабораторії фірми «Фарбен» свій експеримент, який перед цим йому вдалося двічі здійснити в Леобені та Відні. Нарешті, він запропонував своє відкриття Московскому інституту геології та мінералогії. Ідея являла собою певний інтерес для національної оборони і Наркомат важкої промисловості щедро підтримав його проект. Вегерер та двоє його колег, також виключених із партії, були запрошені до Москви й отримали чудово облаштовану лабораторію. Його досліди тривали близько року. Він повторив свій фантастичний результат і через тиждень виїхав до Австрії, де йому мали робити операцію.
Пробув він за кордоном майже рік. Тим часом наукова комісія дослідила його результати й дійшла висновку, що отримана ним речовина не є діамантами. Це були кристали корунду, котрі мають таку ж твердість, як і діаманти. В інститути були впевнені, що Вегерер просто шахрай.
