Одного дня вже після полудня на наступному тижні я був викликаний до слідчого. Тон його був урочистим. Він показав пальцем на якісь папери біля себе й промовив:
— Звинувачуваний, тут докази вашої провини. Досі ви нас ганебно дурили. У вас зараз є шанс зізнатися перед тим, як я доведу вашу провину документально. Якщо визнання буде добровільним, можете сподіватись на поблажливість.
— Мені нема в чому зізнаватись.
— У такому разі мушу притиснути вас до стіни. Чи відомий Вам Рудольф Андерс?
— Так, я його знаю.
— Які стосунки були у вас з цим диверсантом?
Я замовк.
…Рудольф Андерс жив у Берліні під своїм справжнім прізвищем Ервін Кон. Був то чоловік великої інтелігентності та працьовитості.
В партії був відомий як економіст. Десь у 1929 році він прибув до Радянського Союзу, де спочатку працював у Міжнародному торговому інституті, а пізніше перейшов до Орджонікідзе до Народного комісаріату важкої промисловості. Орджонікідзе на той час міняв керівництво великим металургійним комбінатом у Макіївці. Свого племінника Гвахарію він призначив директором, а закордонного комуніста Андерса — керівником усієї будови. На будівництві було задіяно сорок тисяч робітників. Комбінат у Макіївці після завершення будівництва мав стати найбільшим у Європі. Андерс поринув у вир праці.
Якось я відвідав його в Макіївці. Він взяв мене з собою в нічний інспекційний обхід комбінату. Ми зупинилися біля великої плавильної печі і очікували на спуск металу. Рожевий потік металу освітив обличчя двох людей, що стояли обабіч мене. Андерс був високий і тонкий, мав худорляве обличчя з єврейськими рисами. Мав типовий вигляд мешканця віденських та празьких кав’ярень. Ті ж двоє були одягнуті в блакитні роби гіганти з широкими татарськими обличчями і могутніми плечима. Це були батько і син. Щойно з другими переможцями стаханівського руху металургійної промисловості вони були нагороджені в Кремлі Сталіним орденами Леніна. Чоловік заговорив до сина на ідиші. Він виявився євреєм з Київщини.
«Як революція змінила людей» — подумав я.
Ми пішли далі. Андерс пояснював мені план будівництва, що здійснювалось на кількох рівнях. Я зорієнтувався в транспортній системі та системі обігу матеріалів. Потім ми відійшли в бік, де було в розпалі нове будівництво. Андерс розповідав мені про все з почуттям гордощів. Частина роботи й, зокрема, серія великих газгольдерів, були вже готові. Був то комуніст типу менеджера. В будівництві цікавило його саме лиш будівництво. Він не мав ніяких стосунків з бідними людьми, котрі тут голодували й потерпали в надії на краще майбутнє. Мета комуністичного будівництва — забезпечення достатньої кількості хліба, волі та радощів життя для величезної кількості народу на тій землі — була йому далека. Він хотів будувати, багато будувати, добре будувати, економно будувати. Він хотів показати партії й радянському урядові, на що він здатен. Не робив цього з метою заробітку. За кордоном людина з його кваліфікацією могла б жити набагато краще. Але в його серці пломеніла амбіція діяльності великого масштабу, створення чогось, що залишилось би надовго й було б пов’язане з його ім’ям. Його приятель Гвахарія, директор, був одним із кращих організаторів створення радянської індустрії, одним із творців стахановського руху. Гвахарія дуже цінував Андерса й бачив, що ніколи не знайде кращого керівника новобудов.
З початком 1936 року дійшло між ними до конфлікту, й Андерс покинув Макіївку. Він влаштувався на нову роботу на будівництво сталеварного заводу в Запоріжжі. Ще продовжував працювати з тією самою енергією та самовіддачею, але вже почувалась у ньому легка відчуженість. На той час комуністам, які прибули з-за кордону, вже не довіряли. Андерс відчував, що, незважаючи на його відданість, йому ніколи не пробачать того факту, що він прибув із-за кордону.
В країні робітників і селян комуніст став людиною другого ґатунку.
Було видно, як страждає ця амбітна людина.
Улітку 1936 року автомобіль Андерса потрапив під фабричний локомотив. Його забрали з поламаними ногами й руками. Видужував він дуже повільно. Про повернення до роботи спочатку не було й мови. Але трапилося ще гірше. Його заступник та декілька інших людей з його апарату започаткували проти нього політичну інтригу. Пішов розголос про Андерса-троцькіста. Такі розмови, звичайно, були провісником арешту, або, як мінімум, виключення з партії. Зі свого лікарняного ліжка спостерігав Андерс за всім тим протягом цілого року. Його наступник позбавив його пенсії, і Андерс потрапив у матеріальну скруту. Незадовго перед тим він одружився, і в нього народилася дитина.
Як би не оцінювали цього чоловіка, одне залишається незаперечним: його внесок у розбудову країни важко переоцінити. Він виконував свою роботу з величезною енергією та самовіддачею.
Назвавши його диверсантом, слідчий дійсно перебрав через край.
— Але ж Андерс не є диверсантом. Він був відданий своїй роботі й саме завдяки тому постраждав в аварії на будові.
